Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Що ви робите? — здивувалася Джекі.

Зінкевич підстрибнув на місці, машинка мало не вилетіла йому з рук.

— Е-е-м... панно Яблонська...— пробелькотів він.— Я фотографую, бачте!

Він показав їй свою фотокамеру, що бовталася на шиї.

— А це...

— Це для нотаток! — випалив кореспондент.— Накидаю чернетку майбутньої статті!

Він швидко сховав коло з клавішами у торбу і підступив до Джекі. В животі у неї похололо: обличчя її нещодавнього рятівника було похмуре, очі грізно потемніли, тонкі губи були щільно стиснуті. Він уже не здавався кучерявим диваком у картатому костюмі й погнутих окулярах. У роті у Джекі пересохло. Вочевидь, вона побачила те, що не повинна була бачити. Скинути її звідси не склало б труднощів навіть для такого чахлика, як Зінкевич. А падіння з такої висоти — смерть.

— Зрозуміла,— пробелькотіла Джекі, впершись спиною у стіну.— Може, спустимося до табору? Я обіцяла вам інтерв’ю. Ви ж урятували мене.

Вираз обличчя Зінкевича ще мить залишався незмінним — замисленим і суворим, але тоді його риси посвітлішали, він усміхнувся.

— Так, звісно, було б дуже доречно.

В соборі саме роздавали обід захисникам табору й пораненим, і Тео з огидою дожовував несмачне, пересмажене м’ясо. Втім, усе, пов’язане з вигнанцями, викликало в нього глибоку відразу. Його нові знайомі розсілися на хорах собору й мовчки наминали їжу. За п’ять хвилин мала зібратися «Народна Рада». Тео випив кислого варива, яке тут називали чаєм, і посміхнувся. Рада. Вигнанці влаштували свою Верховну Раду.

— А тепер скажіть мені, хто надіслав листівку Бобрикову? — Едвард обвів присутніх суворим поглядом.

Тео скривився. По-перше, знову подумки назвав прибульця ім’ям свого брата. По-друге, він невиразно пригадував якогось Бобрикова — пишні вуса, монокль, робоча роба, але не знав, про що йшлося на зустрічі, а його двійник, най би його шляк трафив, віднедавна навчився піднімати «ширму» і не реагував на його питання.

— Не я,— здійняв руки рудий вигнанець.

— І не я,— гмикнув Федя.— Ну, і не Джекі, гадаю.

— Я цього не робив, не було рішення Ради,— серйозно мовив грек, ватажок вигнанців.

Як там його в дідька... а, Давид Дусманіс.

— Це я, хлопчики.

Голови присутніх повільно обернулися в бік вигнанки, яка сиділа на поруччі та гралася невеликим метальним кинджалом. Ще п’ять лез виблискувало на її шкіряному корсеті.

— Лейло,— тихо, але з помітним роздратуванням вимовив головний вигнанець.— Як це розуміти?

— Ви мали інший клопіт, я вирішила взяти це питання на себе,— сонцесяйно всміхнулася вона.— А що?

— Він сьогодні приходив до мене,— повідомив Данило.— І попередив, що Оздемір не просто втік. Він поїхав до Петербурга по армію. Бобриков переконує нас узяти місто під контроль, поки наш очільник не повернувся.

— Ну, от бачите, він допомагає,— зблиснула зубами вигнанка.— А ви панікуєте.

Лейла закинула ногу на ногу й відхилилася на стінку, звабливо вигнувшись.

Верхні ґудзики на її сорочці були розстебнуті, стиснуті корсетом груди неспокійно здіймалися. Тео зіперся на сходинку біля органу та спостерігав за нею з-під примружених повік. Гарна дівка, дуже гарна. І так мило вдає войовницю. На Лейлиному чолі виднілися садна, рука була перебинтована. Певно, втрапила вчора в халепу десь у місті. Тео згадав відчуття, яке охопило його, коли він побачив її вперше. Він зустрічав чимало гарних жінок, ще більше — небезпечних, здатних убити без найменших вагань, але жодного разу не відчував нічого подібного. Він ніби знав її раніше. Бачив уві сні. Зустрічав у дитинстві. Щось до болю знайоме. Щось своє.

Вигнанка помітила його зацікавленість і зміряла крижаним поглядом, Тео безтурботно всміхнувся їй у відповідь. Дівчина підібгала губи, її чорні очі задумливо примружилися, ніби вона міркувала, як точніше метнути в нього кинджал.

— Едварде, ти не проти відтепер вести з ним перемовини від нашого імені? — сказав Давид.— А ти, Лейло... більше так не роби.

Дівчина звела брови і капризно набундючилася. Тео посміхнувся. Авжеж, вона не збирається підкорятися. Федя помітив його погляд, спрямований на Лейлу, і знервовано засовався. Той факт, що вигнанка постійно була присутня в думках його двійника, додавав певної пікантності, особливо з огляду на те, що шансів на неї цей білявчик не мав жодних. Абсолютно.

— Гаразд,— мовив Данило.— То що ти бачила на вулиці Справедливості, Лейло?

— Я бачила того, хто почав стрілянину. І це був не один з кундшафтерів, як кажуть у таборі,— вигнанка зістрибнула з поруччя.— Чоловік умисно начепив червоний шарф і пишні вуса, а згодом їх позбувся. І ще, цей тип... він буквально розчинився в повітрі на моїх очах.

— Та ну,— кинув Федя.— Там був портал?

— Ні, портали ж я бачу,— Лейла знизала плечима.— Це наче цирковий фокус. Стрибнув — і нема. А тоді він повернувся і вдарив мене.

— І ти впала з даху,— підсумував Данило.

— Ні, я повиснула на краю, він підійшов, подивився на мене і втік. Не розумію, чого не добив.

— Отже, хтось спровокував бійню і зник. І цей хтось тепер знає, що ти його бачила.

Лейлине обличчя спохмурніло.

— Оздеміровому агенту нелогічно було б залишати тебе в живих,— Федя потер підборіддя.— Адже стріляли з боку протестувальників, поліція лише відповіла.

— Відповіла двомастами пострілами в беззбройний натовп,— холодно відказала Лейла.— Можливо, він побоявся виходити за межі наказу.

— Кому, крім Оздеміра, вигідно спровокувати бійню?

Тео збирався мовчати все «засідання», але їхні міркування видавалися настільки недолугими, що він не витримав.

— Росії.

— А Австро-Боснії? — запитав його «брат».

— Певною мірою, якщо австрійці тишком почали мобілізацію,— погодився Тео.— Поміркуйте самі: Оздемір бореться з протестом понад місяць, і розвитку ситуації нема. Ваш Бобриков розповідає, що російські війська стоять на кордоні Нейтральної зони. Гадаєте, так легко тримати армію в повній бойовій готовності? Це колосальні витрати. А знаючи запальність царя Бориса, можна припустити, що він уже давно не покладається на Оздеміра. Отже, відповідь проста: Бобриков має рацію, і найближчим часом росіяни увійдуть у Нейтральну зону, щоб захопити Леобург, а це — їхній casus belli.

Вигнанці мовчки свердлили його поглядами.

— Треба готуватися,— кивнув Давид.

— До чого?

— До оборони. Зміцнювати позиції до того, як