Читати книгу - "Зухвала дівчина актора, Торі Шей"

Уляна

Настрій: А хто заспокоїть мене?

Я сиджу на цвинтарі біля могили тата. Сьогодні двадцяте вересня й у нього мав бути день народження... Небо над головою сіре і безрадісне, як і мій настрій. Мокра земля, холодний вітер і туга, що вбирається в кожну клітинку. Мовчки, тримаю в руках букет квітів, які тремтять у руках від осіннього вітру.

— Ти маєш совість приходити сюди? Це ти вбила його! — чую позаду голос Анжеліки, моєї сестри. Мене охоплює холодний піт. Я вже звикла до її звинувачень, але кожного разу це боляче. Її слова, викликають біль, проникають у самісіньке серце.

Шість років тому...

Моє тіло було втомлене. Реабілітація, це справді тяжко. Кожен день був боротьбою, кожен крок — болючим випробуванням. Ноги не слухалися, і мої мрії здавалися надто далекими, щоб їх дістати.

— Все добре, доцю, — говорив тато, коли ми каталися по парку, який був на території лікарні. Парк був заспокійливим місцем серед всього того хаосу, що відбувався в моєму житті. Тато везе мене на візку, його обличчя випромінює теплоту та підтримку. Я намагаюся усміхнутися, але всередині мене крутиться сум і безнадія.

— Ти ще будеш танцювати, — додав він, намагаючись втішити мене, хоча сам виглядав стомленим і виснаженим. Його очі сяяли вірою, яка все ще жила в ньому, попри наші труднощі. Але навіть його оптимізм не міг приховати того, що сталося.

Я стиснула губи, відчуваючи, як сльози намагаються прорватися, але я стримую їх зі всіх сил.

— Хочеш чогось? — запитує він, намагаючись зберегти свою звичну веселу усмішку.

— Я б хотіла заварне тістечко, — відповідаю я, скрививши ніс, продовжую: — Мене вже нудить від їжі, яку дають в лікарні. Ненавиджу желе. Це єдине солодке, що вони подають.

Тато присів переді мною, обережно заправивши пасмо волосся за вухо.

— Тоді твій улюблений татко збігає за ним! Ти ж почекаєш поки що тут, сонце?

Я махнула головою, легко усміхаючись йому.

— Звісно, почекаю. Куди ж я дінуся?

Він побіг. Я залишилася одна, спостерігаючи, як навколо все заспокоюється. Але час минав, і він не повертався. Я почала хвилюватися, тож вирішила повернутися до лікарні. Як тільки я доїжджала до входу, я побачила його.

На каталці. В крові. Він був непристойно блідим, і медики швидко рухалися, намагаючись врятувати його. Я оглухла. Не маючи сил вірити своїм очам. Все навколо стало розмитим, і я відчула, як все всередині завмирає, ніби я йду по тонкому льоду. Руки затремтіли, а серце почало шалено стукати.

— Ні! Ні! Цього не може бути! — вигукнула я, намагаючись пробитися до лікарів, але мене зупинили. Я бачила, як один з медиків намагається заспокоїти мене, але його слова не доходять до моєї свідомості. Я тільки й могла, що дивитися, як тата везуть в операційну.

Ніколи не думала, що це буде останнє спільне очікування. Після години, що здавалася вічністю, лікар вийшов з операційної.

— Мені дуже шкода, — сказав він. — Ми зробили все, що могли, але його травми були занадто важкими.

Я сиділа, беззвучно сприймаючи ці слова. Моє серце було розірване, а з обличчя зникло всяке вираження емоцій. Я не могла збагнути, що сталося. Сльози почали душити мене, і я відчула, як все в мені обривається.

— Цього не може бути… — я хаотично кручу головою, не вірячи. — Ні, ви не можете… Врятуйте його, будь ласка, зробить щось. Він не може померти...

Але в лікаря було таке обличчя, ніби йому дуже шкода мене.

Тієї миті все для мене стало темрявою. Тато, який завжди був моєю опорою, більше не був поруч. Мої мрії про балет, про повернення до нормального життя, здавалися такими далекими та непотрібними.

Можливо, я просто сплю. І це все жахливий кошмар? Але я не прокидалася.

Я хотіла лише одного, щоб тато повернувся... 

Коли я повернулася до сестри, мама вже стояла поруч з нею, поклавши руку їй на плече.

— Не починай, — сказала мама, її голос був наповнений стриманий та наповнений болем. — Це винен водій вантажівки, який не побачив зелене світло. А не твоя сестра.

Але слова Анжеліки були вже вирвані з розпачу, і її сльози не могли спинити той біль, що накопичувався в душі.

— Ні, — сказала Анжеліка. — Помирають всі, хто її кохає. Я не хочу помирати.

Я розуміла, що вона була вражена не менше, ніж я, і її страх і гнів були вираженням того ж глибокого болю, який охоплював мене. Мама обняла Анжеліку, намагаючись заспокоїти її, але я залишалася стояти осторонь, відчуваючи, як тріщать мої власні емоції. В той момент мені здавалося, що все навколо стало частиною чужого світу. Мій власний біль і втрати перетворилися на пелену темряви, яка затуляла всі інші звуки й події.

А хто заспокоїть мене? Мені що, не боляче?

— Приходь до нас на вечерю, — каже мама, намагаючись привернути мою увагу до її голосу, але він не був наповнений теплою, яку вона проявляла до сестри. Натомість він звучав як холодна формальність, що підкреслювала мою ізоляцію.

— Вибач, не можу, у мене робота, — різко відповідаю я, піднімаючись з колін.

Я швидко пішла, сльози почали заливати моє обличчя. Мені потрібно було піти якомога далі від цвинтаря, від порожнечі й тиші, що оселилася в моїй душі. Холодний осінній вітер лягає на мої щоки, викликаючи гірке пульсування в скронях. Я тримала голову опущеною, щоб уникнути поглядів перехожих. Моє серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей, а сльози лилися безперервним струмком, розмиваючи залишки макіяжу і розпливаючися на холодному вітрі.

Невідомо, як і коли я опинилася біля старого кафе, яке ми з татом часто відвідували. Я завжди любила це місце за його затишок і теплоту, за добрий запах кави і свіжої випічки. Нараз я помітила, що всередині світло вже згасло, і кафе було закрито. Це тільки посилило моє відчуття безнадії.