Читати книгу - "Втрачені скарби Іспанії , Полiна Крисак"

Поліна

Повернувшись на базу, ми сіли розгадувати другу загадку. Адже, коли команда чорних археологів дізнається, що перша частина карти була викрадена, вони ще активніше почнуть нас шукати. Я була впевнена, що незабаром нас знайдуть або виявлять, як вам завгодно. І тому, ми повинні прискорити свої дії.  

Друга загадка звучала так: 
У краях далеких, де світло інше світить,
Зберігається таємниця, якій багато років,
Там, де Моне пензлем писав, 
Світло ранковий туман розганяв.
У морі фарб шукай ти відповідь, 
Там, де сонце новий день несе.
Але не всяка, картина тут важлива,
Шукай ту, де світло відбите від хвилі.
Між світлом і тінню, в мерехтінні зорі,
Карта покоїться, таємницю зберігаючи.
Знаходиться в ній шлях до того, 
Хто іспанський скарб бажає знайти.

На мій погляд, ця загадка була легшою за першу.  Або ж, я тоді не знаю, чому ми так швидко знайшли відповідь. 

- Картина Клода Моне, - почав Джеймс, - а точніше «Враження. Схід сонця.»

- І вона знаходиться в Художній галереї Нового Південного Уельсу, в Сіднеї, Австралія. - Сказала Діма, відриваючись від екрана ноутбука. 

- Значить, друга половина карти перебуває в рамці. Але як нам дістати її? - озвучила я свої думки вголос.

- Я думаю, що якщо натиснути на сонце, яке зображено на картині, запрацює механізм, і нам може випасти карта. - Висунув своє припущення Дмитро.

- Хороша теорія, мені подобається. - Похваливши Діму, я повернулася до нашого лінгвіста. - І так, Емма, замов нам квитки, ми летимо до Австралії. Романе, ти йди на місце зустрічі з Архіваріусом і залиш там цей конверт. - Я простягнула його картографу, той взявши його, кивнув. - Усі інші, включно зі мною, прибираємо сліди нашого перебування. 

Незабаром Лопес пішов, а ми взялися за прибирання. А через кілька годин, наше прибирання добігало кінця. Але ви не думайте, що прибирали ми в гробовій тиші, зовсім навпаки. Оксана постійно ставила цікаві запитання, пов'язані з нашою діяльністю і командою. А Джеймс розбавляв нашу розмову своїми коронними жартами й анекдотами. 

- Ну ось, - почала Наталі, ставлячи останню коробку, - майже закінчили. Залишилося тільки спакувати кілька аптечок і теплих речей.

- Чудово, зараз дочекаємося Романа і нарешті покинемо це місто.

Аж раптом, запрацювала сигналізація, не законного вторгнення.

- Що це? - Здивовано і з ноткою переляку, запитала Оксана.

- Нас виявили. - Голосно вимовив Діма.

- Спокійно. Джеймсе, допоможи Дімі забрати всю техніку. Наталі, забирай уже запаковані аптечки. Решта беруть свої речі і йдуть за мною. - Командирським тоном, сказала я.

Поки всі забирали свої речі, я пішла до спальні, відсунула шафу, що стояла там, і дочекавшись хлопців, дала такі вказівки.

 - Зараз, ви йдете і розосереджуєтеся, по двоє, мене можете не чекати. Зустрічаємося в Сіднеї, найкраще в готелі. Якщо я не з'явлюся там, командувати подальшою операцією буде Роман. 

- Але... - Єва хотіла щось сказати, але я вже зачинила двері, пересунувши шафу на місце. І не забувши надіслати потрібні вказівки Лопесу, я сіла у вітальні, в крісло, чекати на гостей.

У наступні кілька хвилин у кімнаті з'явилися люди зі зброєю та їхній ватажок. Павло стояв навпроти мене, у своїй чорній масці, і зараз я змогла розгледіти його краще. Людиною він виявився високою, і мав досить міцну статуру. Середньої довжини, темно-коричневе волосся, було акуратно зачесане назад, але здавалося скуйовдженим. Попелясто-коричневі очі здавалися холодними і розважливими, але в них не було ні краплі злоби. Таке поєднання я бачила вперше, зате одягнений він був за класикою. Чорні, щільні штани, черевики на шнурках, водолазка, що трохи прилягає, довге пальто, до коліна, і шкіряні рукавички напрочуд пасували йому. У той момент мені стало цікаво, була це - чисто жіноча цікавість, уточнюю я для тих, хто любить все романтизувати, чому він носить маску. Ні, в принципі зрозуміло, він не хоче, щоб його впізнали, але я припустила думку, що, можливо, він приховує в такий спосіб шрам, родиму пляму або щось інше. 

Кілька хвилин, ми просто, спопеляючи, дивилися один на одного.

- Я ж казав, - почав говорити він, сідаючи в крісло навпроти мене, - що ми ще зустрінемося. 

- Так? - здивувалася я. - Щось, ти довго мене шукав. - Він підняв одну брову.

Не можу сказати, що мені було страшно або я була налякана. Зовсім навпаки, я просто тягнула час, щоб мої друзі встигли відійти від цього місця якомога далі.

- А ти стала балакучішою, ніж у нашу першу зустріч. - А потім, подивившись поверх мого плеча, він звернувся до людини, що стояла позаду мене. - Бачу, ти знайшов таємний прохід?    

- Як бачиш. - Відповів молодий голос, і обійшовши мене, сів у крісло, по сусідству з ватажком. - Було дуже розумно заховати вхід у таємний прохід у себе в шафі. 

- Дякую. Надихнулася ідеєю з книжок про Хроніку нарнії. - Відповіла я, і сконцентрувала свій погляд на цій людині. 

Він був трохи нижчим за першого, але був підтягнутим і мав атлетичну статуру. Він мав чорне й довге волосся, яке заплітав у хвіст, і проникливі блакитні очі, з легко-синьою облямівкою навколо. Гострий і рівний ніс мав чудовий вигляд на його овальному обличчі, разом із чорними і злегка густими бровами.

Але, що справді мене привабило, так це шкіряна гоночна куртка, яка чудово поєднувалася з кросівками, темними джинсами і синьою футболкою, на якій виднівся гоночний прапор. Можу зробити припущення, що він любитель машин і швидкості, хоча якщо тоді в машині був він, і майстерність такого водія перевершила мою, то він аж ніяк не любитель, а професіонал. 

- Хочете чаю? - Зі знущанням у голосі, запропонувала я.

- Ми сюди не чаї приїхали з тобою пити, а дізнатися, чи не знаєш ти, хто сьогодні вдень вкрав першу частину карти Ліми? - Голос Павла звучав твердо, але нешкідливо.