Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

     Теплий, сповнений червневих ароматів вечір, так і манив посидіти на лаві під старою грушею. На груші витьохкував соловейко, десь вдалині сюрчали цвіркуни, кумкали жаби… Так добре було Тарасу тут, так легко… Стали забуватись неприємності, що трапились у місті. Думки полонила Соломія. Скоріше б завтра! Він так хотів побачити її. Аби ж тільки прийшла. Він же пояснив, що випадково побачив, як вона купалась. Він пообіцяв, що чекатиме на неї. А вона не відповіла. Та все ж він надіявся на цю зустріч. А якщо не прийде, то піде знову дивитись чи підросла їхня пшениця і сидітиме на лавці біля її будинку, поки вона не вийде.

- Ну що, синку, ти вже краще почуваєшся? – Спитав дід Тарас, сідаючи поруч з онуком. Він теж у літній вечір хотів посидіти під грушею.

- Краще, спека спала, дихати стало легше.

- Так, легше.  Але я не про це… На душі легше стало?

- Трішки. Хоча… проблеми лишились…

- Минуть… А дівчина тобі, бачу, таки сподобалась!

- Сподобалась. – Зізнався Тарас, бо знав, що від дідуся не втаїть нічого. – Вона така мила і зовсім юна… Я на багато старший від неї і …

- Головне, не ображай її, а решта буде добре!

Та хіба він збирався її ображати? Він лише мріяв, щоб вона прийшла.

      Наступного дня, ледь сонце стало опускатись за обрій, як Тарас, тихцем, наче школяр, вискочив з двору бабусі і дідуся. Дійшов до джерела і сів під вербою. Там пили воду місцеві хлопчаки. Здається, ще вчора і він був поміж них. Аби вони швидше тільки пішли звідси. Бо не хотілось, щоб вони були свідками його побачення із Соломією. Невдовзі хлопці пішли. А дівчини все ще не було. Невже не прийде? Таки образилась?!

      Вона з`явилась майже непомітно. Спустилась з пагорба, пройшла поміж беріз, одягнена у біле легке плаття. Довге волосся розпушене по плечах, а голові – віночок із ромашок. Німфа, фея, русалка… В ній була чиста природня краса, майже без домішок цивілізації, і це найбільше приваблювало Тараса. Дівчина помітила його, та не підійшла. Сіла на поваленому дереві, чуть поодаль Тараса. Що ж, він сам підійде до неї – головне, що вона прийшла.  

- Привіт. Тобі так пасує цей вінок із ромашок! – Сказав Тарас і обережно сів поруч з дівчиною.

- Привіт. Дякую, люблю квіти – ось і вирішила прикрасити ними волосся.

- Вибач, я не приніс тобі квітів, але наступного разу виправлюсь! – Зніяковіло промовив Тарас.

- Наступного разу? – Спитала Соломія, блиснувши своїми смарагдовими очима.

- Ти ж прийдеш наступного разу?

- Ще подумаю… - Загадково відповіла дівчина.

     Як же вабила вона Тараса! Йому так кортіло обійняти її або хоча б взяти за руку, але він не наважувався. І не тому, що боявся дівчат. Раніше в нього бували хоч нетривалі, та все ж стосунки з дівчатами. І бувало, що цілував він їх на першому побаченні. З Соломією так не можна. Вона стала для нього немов дорога кришталева ваза, поводитись з якою потрібно дуже обережно.

- Соломіє, ти ж недавно тут живеш. Я в дідуся буваю часто, та ніколи раніше тебе не бачив. – Після певної паузи спитав Тарас. Йому було цікаво все, що стосувалось цієї дівчини.

- Так, ми недавно купили будинок, де зараз живемо. Раніше жили в іншому місці, далеко звідси, але теж поблизу лісу. Це я обрала цей будинок серед інших, що ми могли собі дозволити. Мені сподобалось тут. Хоча… - Дівчина важко зітхнула, - ми й цей маємо продати.

- Чому? – Відразу спитав Тарас. Його аж холодком пройняло, коли він тільки подумав, що Соломія може переїхати.

- Так складаються обставини.

- Але ж можна щось змінити?

- Навряд чи. Ми жили з батьками у досить великому будинку. У мого батька був бізнес, та виникли якісь проблеми. Батько змушений був все продати за безцінь і поїхав закордон. Зараз там працює. Ми з мамою мали теж їхати, але залишились, щоб я закінчила школи у рідній країні, а далі… - Дівчина зупинилась і відвернулась від Тараса. Йому здалось, що на очах у неї з’явились сльози.

- Але ж ти можеш не їхати!

- Не можу. – Соломія знову обернулась до Тараса. – Восени мені буде лише сімнадцять. Хто залишить неповнолітню саму?

- І що немає ніяких родичів?

- Близьких немає. Та й кому потрібний зайвий клопіт.

- Має бути вихід.

- Мабуть, що ні. Та нестрашно! Поїду, побачу світ, а колись обов`язково повернусь.

Колись?! Та він і дня без неї не проживе!

- А мама не хоче лишитись до твого повноліття?

- Ні, вона дуже сумує за татом.

- Соломіє, ти можеш жити у гуртожитку, якщо вступиш у якийсь навчальний заклад, лише потрібно буде знайти тобі опікуна, але це тільки формально.

- Ну білети ще поки не куплено, то є час подумати, а поки я не хочу про це говорити. – Зізналась дівчина і Тарас розумів її.

     Далі вони говори про більш радісні речі: Соломія розповідала про навчання в школі, про нових друзів та вчителів, Тарас розповідав історії зі свого життя, про те, як колись проводив час у селі, як вчився в школі і про навчання в університеті. З Соломією йому легко і цікаво, хотілось слухати її, дивитись на неї і милуватись її юною красою. Та раптом десь на горі почулось іржання коня.