Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Поезії, Леся Українка 📚 - Українською

Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

224
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поезії" автора Леся Українка. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 37
Перейти на сторінку:
style="">  ДОЧКА ІЄФАЯ 35

 

 

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

де ряст весняний золотом жаріє,

де вітер цвіт з мигдалів обсипає,-

хай він мене дощем рожевим скропить,

оплаче цвітом молодість мою.

 

Там, кажуть, з гір усю країну видно,-

нехай востаннє я побачу більше,

ніж бачила за все життя коротке,

хай стану ближче до ясного сонця,

скажу йому: веселеє, прощай!

 

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,

я ще ніколи так їх не любила,

як от тепер, востаннє, перед смертю.

Ми не слізьми заплачемо,- піснями

веселе дівування пом’янем.

 

Я золотим квіткам віддам всі мрії,

а вітрові свою дівочу волю,

мов пелюстки, обсиплються бажання,

у світ пущу з піснями всі думки.

 

Хай я сама сирій землі належу,-

віддай мене тому, кому обрік,-

а те, що я на горах заспіваю,

належить сонцю, вітрові й весні;

кров кане в землю, а воно полине…

 

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

не бійся ти, що з гір я не вернуся,

що вже несила буде покидати

хорошого весняного життя,-

ні,- з гір прийду мовчазна і покірна,

 

схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь.

Бо знатиму: хоч би сто літ жила,

такої пісні вже б не заспівала,

життя такого більше не зазнала б,

як в час прощання на горі високій.

Даруй мені, мій батеньку, той час!

 

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

коли ти хочеш, щоб твоя дитина

одважно йшла на передчасну страту,

очей в сльозах до гір не обертала

і з сонцем не прощалася риданням,

тебе, людей і бога - не кляла!

 

Тифліс (Кавказ). 1904.

 

СПОГАД З ЄВПАТОРІЇ

 

 

Море стелиться чорним, важким оксамитом,

небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,

тільки де-не-де, мов передсмертним останнім привітом,

промовляє зоря до зорі.

 

Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі,

тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти,

і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі,

ледве дишуть… підкрались і вдарили зразу в борти,

 

потрясли корабель наш і з реготом геть відкотились…

Знову тиша і знов темна сила таємно чига…

Від вогнів вартових дві дороги на морі зустрілись:

смуга мертво-зелена й криваво-червона стяга.

 

Ледве мріє, мов привид, далекеє соннеє місто,

ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.

Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто,

тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле.

 

Чи се ж та «країна світла

і прозорої блакиті»,

де колись я забувала,

що десь є негода в світі?

 

Світло зникло, небо змеркло,

і блакить укрили хмари,

від минулого зостались

невиразні, смутні мари.

 

Де ж ти, наша люба Stella Maris 36 ясна?

Ти колись нам слала

доріженьку світла, вабила нас красна,

долю віщувала.

Де той білий човник, що по тій дорозі

з нами плив «на чисте»?

Де те все поділось, що тоді нам мрілось,-

ясне, урочисте?

Білий човник, може, десь тут на причалі

тихо спочиває,

Stella Maris, може, завтра без печалі

цілий світ осяє,

тільки те, що мрілось, не питай, де ділось,

не питай… немає…

 

А тоді: «Нас було тільки двоє,

хвилі скрізь коло нас коливались,

і такі ми самотні обоє

серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате,

що гадала, не вимовлю зроду,

чим було тоді серце багате,

поховала я в тихую воду».

 

Я дивлюсь на сю чорну безодню.

Де то спить моя думонька, де?

Де б не спала, навіки пропала,

так, як любе життя молоде!..

 

27.07.1904

 

«Мої любі, до мене ходіть! я сама.»

 

 

Мої любі, до мене ходіть! я сама.

Поговоримо думами тихо.

Межи мною і вами нікого нема -

не розлучить ні щастя, ні лихо,

я спокійна, не бійтесь, слізьми не заллю

ваші образи любі та милі,

ви живі, бо я живо тепер вас люблю,

ви для мене тепер не в могилі.

Знаю добре - вже виросли квіти й трава

на могилах, що стали над вами,

але там тільки смуток і жах спочива,

вас нема там, ви й досі між нами.

Тільки смутно вам жити: зітханням, слізьми

рідну тінь рідні люди вітають,

ви - непрошені гості між тими людьми,

що найбільше з усіх вас кохають.

Ваше ймення в вигнанні, під карою сліз

заборонено спогад про нього,

образ ваш, мов упир, що з могили приліз,

кров зганяє з обличчя рідного.

Як осиковим кіллям отих упирів,

так хотять забуттям вас прибити,

обсіваються маком дрібниць, марних слів,

аби ви не могли доступити.

Як пробитий упир, ваша вражена тінь

блідне, блідне, і смерть її криє,

між живими і вами росте просторінь,-

рідне серце могилу вам риє…

Не дивіться докірливо, любі мої,

я не винна в сьому перед вами,

вам давала я думи і мрії свої

в час, як бавила інших словами.

Не спиняла я сліз, хоч потоком лились,

поки порох не змила могильний

з ваших образів чистих, і знов, як колись,

тривок з вами живий став і сильний.

Кров з лиця, блиск очей я давала для вас

без жалю, не боронячись, вільно,

аж наблизивсь для всіх нас відродження час,

і життя знов поплинуло спільно.

Хоч дрібниці, клопоти і злидні

1 ... 15 16 17 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поезії, Леся Українка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поезії, Леся Українка"