Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
нас надовго, бува, розлучають -
так і перше було - в тім нема забуття,-
рідні рідну таки зустрічають.
Зустрічають зненацька на тих стежечках,
де ми вкупі, бувало, ходили,
в пісні голос озветься і слово в думках,
все живе - і зникають могили.
Жах і смерть, все, що прикре й нечисте, зника,
і ніщо не стоїть межи нами…
От і знову настала хвилина така.
Я сама, мої любі,- я з вами!
І немає вже сліз в тій жаданій порі,
коли ми стоїмо на розмові,-
ви ж для мене не мертві, страшні упирі,
ви - створіння живої любові.
14.08.1904
«Люди бояться вночі кладовища…»
Люди бояться вночі кладовища,
жаских казок і непевних примар,
страшно і вдень їм сумних катафалків,
чорної ризи, і ладану, й мар.
Я не боюся того, тільки смутно
поглядом поїзд сумний проведу;
любії тіні мене проводжають
в час, коли я з кладовища іду…
Спогад живий до живої говорить,
мертва могила над смертю мовчить,
і про страшну таємницю під нею
голос похованих в ній не кричить.
Я не боюся - мовчазна могила
нам не з’ясує, що діється в ній.
Вас я боюся, ви, труни живії
мрій наших спільних, любові, надій.
Вас я боюся, ви, зрадники-друзі.
Тільки не ваших ворожих речей,
я не боюся погроз і докорів,
ні, я боюсь ваших любих очей,
голосу вашого милого страшно,
рухів, обличчів таких чарівних,
все, що в душі вашій діється скрито,
вчую я вмить, прочитаю по них.
Раптом побачу спотворені мрії,
мертві надії, зотлілу любов,
мертва душа гляне в очі марою,
в жилах мені заморозить всю кров.
Мертва душа буде жаско мовчати,
а заговорить могила жива…
Я не боюся вночі кладовища,
але страшні мені й вдень ті слова…
15.08.1904
«Скрізь, де не гляну, сухі тумани розляглися…»
Скрізь, де не гляну, сухі тумани розляглися,
поле і гай у серпанки тонкі повилися,
марево біле покрило і річку, й сагу,
вітер з полудня несе без кінця ту югу.
Світло сліпить, та не грає веселе проміння,
вітер гуде, та задуха гнітить, мов каміння.
Так у розлуці з тобою кохання моє
світить і смутить, буяє й життя не дає.
15.08. Зелений Гай.
НАПИС В РУЇНІ
«Я, цар царів, я, сонця син могутній,
собі оцю гробницю збудував,
щоб славили народи незчисленні,
щоб тямили на всі віки потомні імення»…
Далі круг і збитий напис.
І вже ніхто з нащадків наймудріших
царського ймення прочитать не може.
Хто збив той напис - чи сперечник-владар,
чи просто час потужною рукою,-
то невідомо. Дивним візерунком
багато слів написано край нього
про славу безіменного владаря,
змальовано царя славетні вчинки:
он цар сидить високо на престолі,
народи подолані йдуть з дарами
коштовними й додолу клонять чола,
а він сидить, немов камінний ідол,
під опахалами з барвистих пер,-
лице його подібне до Тутмеса,
і до Рамзеса, і до всіх тиранів.
Он далі він, схопивши за волосся
одразу цілий гурт якихсь повстанців,
кривим мечем над ними замахнув.
Лице його подібне до Тарака,
до Менефта, як і до всіх тиранів.
З лицем тим самим він левів полює,
левіафанів ловить, б’є пташок
і їде полем через людські трупи,
і бенкетує по своїх гаремах,
і на війну жене своїх підданих,
і посилає на роботу люд,-
на ту страшну єгипетську роботу,
що має вславити царське імення.
Іде той люд, мов хвилі в океані,
без ліку, без числа на бойовисько
і стелиться під ноги коням царським.
А хто живим зостався з того люду,
той гине на єгипетській роботі,
з його могили хоче цар зробити
для себе пам’ятник - хай гине раб!
І раб копає землю, теше камінь,
приносить мул з ріки і робить цеглу,
виводить мури, статуї великі,
запрігшись, возить самотужки й ставить,
і щось будує вічне і величне,
щось незрівнянне і потужно гарне,
мальоване, мережане, різьблене,-
і кожна статуя, колона, малювання,
мережечка, різьба і навіть цегла
незримими устами промовляє:
«Мене створив єгипетський народ».
Умер давно той цар з лицем тирана,
зоставсь по ньому - круг і збитий напис.
Співці, не марте, вчені, не шукайте,
хто був той цар і як йому наймення:
з його могили утворила доля
народу пам’ятник,- хай гине цар!
«Коли дивлюсь глибоко в любі очі…»
I
Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слові,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…
II
Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.
III
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поезії, Леся Українка», після закриття браузера.