Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

то я б на барву барву накладала

і малювала б щирим самоцвітом,

отак, як сонечко пречисте літом,

домовили б проречистії руки,

чого домовить не здолали гуки,

І знав би ти, що є в душі моїй…

Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…

І те, що в ній цвіте весною таємною,

либонь, умре, загине враз зо мною.

2.11.1904. Тифліс.

О, не кори мене, любий, за мрії про славу,

не дорікай за жадобу тернів золотих,

сам ти в мені розбудив ту гадюку лукаву,

голос її засичав… а здавалось, навіки затих!

Чи ж не казав ти мені, що злетіла корона злотиста

з мого чола з того часу, як я до роботи взялась

тихої, смирної. Зникла поезія чиста

з тої хвилини, як спільна нудьга почалась.

Ти се сказав. І спалахнуло соромом чоло

так, наче ганьби тавро ти на ньому поклав.

Погляд блука неспокійний, шукає навколо:

де ж він, той терен злотистий, щоб знов ореол мені дав?

2.11.1904. Тифліс.

Ой не зникли золотії терни,

тільки почорніли,

ой не всохли кривавії квіти,

тільки помарніли.

Зійди, сонце, під моє віконце

та й засвіти ясно,

позолоти мої чорні терни,

нехай буде красно.

Загорися ти, моє серденько,

запалай пожаром.

Коли ношу кривавії квіти,

нехай же недаром!

2.11.1904

Було се за часів «Святої Германдади»: 37

кати-ченці взяли єретика

і повели його до Торквемади 38

на інквізицію. І чутка є така:

Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози

текли по непорушному лиці,

мовчав на допити, мовчав на всі погрози,

раз застогнав - і мук ще додали ченці.

Раз крикнув. «Є на каяття надія,-

сказав великий серцевідець-кат: -

Залізом і вогнем ми виженемо змія

з його душі - і вигоїться брат!

Завдайте ще йому!» І завдали тортури

несвітської, нема на неї слів,

здавалося, впадуть від жаху мури,

моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.

Він не зомлів. І сталось дивне диво:

всміхнулися поблідлії уста,

погаслі очі спломеніли живо,

і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,

Давайте ще вогню! Вогонь моя відрада.

О, дайте ще, благаю вас, кати!»

«Спаліть його зовсім,- дав вирок Торквемада,-

Надії вже нема. Перемогли чорти!»

Тебе я, може, зраджу.- В ту годину,

Як таємницею весь світ укриє мла,

Приникне геній з поглядом огнистим

І з поцілунком до мого чола.

І я тоді бліда й тремтяча встану,

Покину ліжко і піду за ним.

Крізь темряву піду за гордим і величним

Таємним генієм моїм.

Моїм устам свої слова надасть він,

Одкриє всі дива, що знає сам.

І з серця глибини тоді полинуть

К широким, неозорим небесам

Нестримані, одважні, вільні співи.

Я на старім кладовищі лежала,

тиша могильна круг мене співала,

тиша могильна співала: «Засни!

Щастя - то сни!»

Спати? Ох, спить у колисці дитина,

спить у могилі померла людина,

хто ж непомерлий в могилі лежить,

той хіба спить?..

30.04.1905

На кладовищі ми про щастя говорили,

і падали слова, і душу крили

мов палим цвітом щирії слова…

І смутно колихалася трава,

здавалось, мов усі старі могили

ховають те, що ми про щастя говорили…

30.04.1905

Ось вони йдуть. Корогва у них має,

наче вогонь. Наче дим наступає,

сива юрба. Сунуть лави тісні,

чутно - співають «про волю пісні».

«Смело, друзья!» Але пісня ридає. 40

«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.

Страшно, який безнадійний той спів,

хто ж би під нього боротися вмів?

Ні, не про волю сей спів! Про неволю

плаче, й голосить, і тужить до болю

голос сумний, не вважа на слова,

плач погребовий слова покрива.

«Смело, друзья!» Се в тюрму чи на страту

хоче додати одваги брат брату?

Плаче беззбройний над братом-борцем

так, наче в землю ховає живцем.

Вроджені в злу розпачли́ву хвилину,

йшли ми в життя в передсвітню годину,

чули ми спів сей у кожній порі,

він нам казав: не діждеш до зорі!

Що вам до того, ви, вроджені зрання?

Личить співати вам пісню кохання

волі своїй, молодій та буйній,

рано співать панахиди по ній.

Хай процвіта ваша воля, як рута!

Нащо здалась вам та пісня-отрута?

Вже досхочу зажили її ми,

ви ж собі пісню створіте сами.

Пісню нову, щоб сіяла, як промінь,

щоб гомоніла й буяла, як пломінь,

так, щоб червона ясна корогва

з піснею вкупі творила дива!