Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

Чого марсельську пісню чути? 41

Хіба день слави вже настав?

Хіба розірвані всі пути?

Хіба тиран вже з трону впав?

Де зброя, громадо?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

Се ж пісня того батальйона,

що збройно в поле виступав,

під прапор свого легіона

незламну силу закликав.

А наша де зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

Чи вже розбито каземати

в царській твердині віковій?

Загомоніли раз гармати -

чи се вже йде останній бій?

А де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

Чи се на нас ідуть чужинці

здобуту волю руйнувать?

Чи за ту волю всі вкраїнці

готові одностайно стать?

Так де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

Чи серед вражої батави

не мають давні бунчуки?

Перед царем свої була́ви

хіба не клонять козаки?

Погляньте ж, де зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

Ген від Москви аж до Варшави

зачервоніли жупани́,

козацтво «здобуває слави»,

спис і нагайка скрізь пани.

На кого ж та зброя

і військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

политий нам шлях?

А в нас тут «Марсельєзу» чути,

немов тепера «славний день»,

немов розірвані всі пути

і вороги розбиті впень.

Де зброя, громадо?

Де військо в рядах?

Чи ж крів’ю не досить

политий нам шлях?

«Нагаєчка, нагаєчка!» - співають накінець, 42

присвистують, притупують, ще пустяться в танець.

Чого ж се так утішилась, громадонько моя?

По кім же се гуляла так «нагаєчка твоя»?

Се ж по тобі, громадонько, нагаєчка гуля,

тобі ж вона й взнаки далась «восьмо́го февраля»!

Навіщо ж їй нагадувать такі веселі дні,

щоб знову розгулялася ще по твоїй спині?

Над власною наругою жартуєш ти сама,

невже ж бо ти, громадонько, зовсім без сорома?

Ще пісня не вродилася, щоб волі заспівать,

а ти мов заходилася знічев’я танцювать.

1.07.1905. Колодяжне.

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей…

А тепера я в тебе остатню надію вложила,

О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари

в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,

вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,

не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.

Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.

Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,

і тепер вже немає мені вороття.

Тільки - життя за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною,-

дай мені крила свої, хочу їх мати сама,

хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,

а як прийдеться згинуть за теє - дарма!

3.08.1905

Упоєні на бенкетах кривавих,

невільники-народи спали довго

у спільній віковій своїй темниці,

і снились їм гніткі та дикі сни.

Ті сни літали, наче хижі птахи,

у темряві крилами гучно били,

лякаючи незрячі сонні душі,

то знов ширяли, мов нічнії сови,

безгучно, тихо звужували круги

і налягали зморою на груди,

безформною марою без обличчя,

що кров пила із невидимих ран.

І кидались невільники-народи,

стогнали глухо, скрикували з болю,

безладно шарпались і побивались,

та один одного кривавили крізь сон,

одурені примарами важкими,

і прокидалися на мить у чорній тьмі,

підводили повіки обважнілі

і голосами, хрипкими від змори,

питали в темряви: чи хутко день?

А темрява відповідала сміхом,

роззявивши беззубу, чорну пащу,

і знову їх давила сном важким.

Але крізь сон пронизувались мрії,

мов промені з далеких тих світів,

що з нами тільки світлом розмовляють

і погляд наш привчають вірить в світло

без плям, без тіней… Мрії передсвітні,

які ви чарівні! Чи є весна,

яка б могла квітками дорівнятись

урочим барвам вашим? Де веселка

така ясна, щоб не здалась блідою

супроти вас? Хто бачив блискавицю,

яскравішу над полиск ваших крил?

Коли бува, щоб заграва червона

своєю кров’ю залила й втопила

препишні, ярі багряниці ваші

і ваш вогонь пожаром пойняла?

І марилось невільникам-народам,

що вже вони прокинулись навесні,

і голосно вони вітали ранок,

і руки простягали, і до неба

зверталися засклеплені їх очі,

аж тут повіяв зимний вітерець,

обвіяв змучені палкі обличчя,

умив холодною росою очі,

розкрились очі, в’язні пробудились

і бачать: побіліла їх темниця,

виразно видко і склепіння, й стіни,

і всю її ширінь, і всю тісноту,

весь бруд, всю цвіль, всю нечисть, і всіх гадів,

і всю страшну трагедію обличчів

невільницьких… А де ж багрянець мрій?

Як довго сон тривав? Чи се весна?

Так де ж