Читати книгу - "Драматичні поеми, Леся Українка"

і йди за мною»,- мовив він. Я мовчки

від нього відступив. Тяжким здалося

мені те слово.

Прочанин

Бо таки й нелегко

його змістити! Де ж: усе роздай!

Промовити - і то не всякий зможе!

Юда

Йому воно було зовсім не тяжко!

Бо хто він був? Син теслі. Що він мав?

Нічого зроду. Хто такі всі ті,

що з ним ходили? Все рибалки більше.

Їм що, які маєтки їм потрібні?

Вода - маєток божий - всім дається,

аби натрапив де: закинув ятір,

та вже й готова їжа… Був там митар

посеред них. 12 Так що ж, не все одно

на митниці сидіти чи ходити

за хлібом жебраним? - однака честь!

Мені ж таки було про що подумать.

Прочанин

Вже ж! Батьківське надбання не абищо!

Юда

Спочатку я вернувся до господи

і хтів те слово викинути з думки.

Але тісна мені здалася хата,

мізерні клуні, й тік, і двір нудний,

і виногради навіть невеселі.

Все марилось мені - то райська брама,

то золотий престол, а на престолі

Мессія в образі того промовця,

неначе судить він живих і мертвих…

коло престолу гурт його обранців,

щасливих, радісних, і їм слугують

народи всього світу залюбки…

безмежна щастя їхнього облада…

і я їм заздрив… А вкінці настав

той день, коли я все роздав убогим,

голоті каріотській щонайгіршій,

а сам пішов з порожніми руками,

в одній одежині, без торби навіть,

шукать учителя.

Прочанин

То ти пішов

з порожніми руками? І прийняв він

тебе таким?

Юда

Прийняв одразу.

Прочанин

От як?..

То вже ж він не собі забрав твій статок.

Юда

Все ж він про себе дбав! Бо він збирався

царем голоті всій юдейській стати,

як обдере маючих та дурних,

а їх добром наділить ту голоту.

Він не казав про те виразним словом -

він ні про що не говорив виразно,-

та згодом я ті заміри збагнув.

Ти думаєш, що він задовольнився б

якимсь там хуторцем у Каріоті?

Ні, він хотів - усе або нічого!

Прочанин

То все ж він був великий чоловік.

Юда

(тупає ногою)

Ні, він не був великий! То велика

була його жадоба і пиха!

А він не вмів нічого довершити.

Все в нього розпливалося в словах.

Я хутко се збагнув. Найвиразніше

се стало тут, в Єрусалимі. Знаєш,

був час, що на руках його носили,

«Осанна сину божому!» - гукали…

Прочанин

Та знаю, я ж якраз те бачив сам.

Юда

Ну й що ж? Він так проїхався по місту,

неначе для розривки римська пані,

щось побалакав там своїм звичаєм,

напався на дрібних купців при храмі,

та й знов до Лазаря свого вернувся 13

серед жінок розводить мляві жалі

про те, що він рокований на згубу,

що з друзями йому недовго бути…

А люд єрусалимський розійшовся

одурений і гнівний по домівках.

Ет, аж досада здумати, для кого

занапастив я все своє життя!

Прочанин

Та чом же ти його тоді не кинув?

Юда

Куди б се я пішов? У Каріот?

Просити хліба у тії голоти,

що з рук моїх добро моє посіла?

Щоб там собак на мене нацькували?

Я ж знаю тих людей,- я зріс між ними.

Прочанин

Ну, розпочав би щось в Єрусалимі…

Юда

Та що ж би розпочав я - голий-босий?

Завести торг? Я ж ні шага не мав.

Се правда, я глядів у них скарбони,-

бо я вважався більш «від сього світу»,

ніж тії чисті душі,- та зайняти

для себе я не смів нічого з неї,

бо зараз, мов тавро, поклали: «Злодій!»

Прочанин

(з добродушним смішком)

То ти таки попробував зайняти?

Юда

(спалахнув)

Хотів би знати я, що б ти зробив,

якби тобі текли крізь пальці гроші

і розтікалися по всіх усюдах,

лишаючи тобі сухі долоні -

і так щодня! Я дбав про харч, про хату

для гурту цілого і про старців,

що меткою за вами волочились,

а сам голодний, збіганий, як пес,

їв облизні та думкою, як дурень,

мав багатіти… День у день промови,

якісь темно-прозорі, наче прірва,-

аж світ макітрився мені від них!

Я їм не бачив ні кінця, ні краю…

Уже я знав, чого ті речі варті:

«Я заспокою вас… я вас потішу…»

Аякже, сподівайся! Він здалека

спокоєм і потіхою манив,

а скоро хто було розвісить вуха

і справді піде з ним, як я дурний,

тому таке ярмо він клав на шию,

що аж додолу гнуло. Він любив

байками й загадками говорити;

отож було не смій його спитати,

як то є звичай між учениками:

«Учителю, що значить сеє слово?» -

він зараз попадав у нетерплячку:

«Лукавий роде! Доки буду з вами?

Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!»

І все такі слова вразливі, гострі,

що краще б він уже налаяв просто,

ніж так пекти аж до живого серця.

Прочанин

Проте ж таки за ним ходили люди,

не кидали,- відай, було їм добре.

Були такі, що й роду відреклися.

Я сам таких в Капернаумі знав.

Була там молодичка, Саломея

наймення їй,- покинула дітей

і чоловіка; інша знов, Сусанна,

багата відданиця, молоденька

і роду