Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

А тут я ненавиджу себе за нерішучість. Чоловік так не може поводитися. А інакше не виходить.

- Чого застиг? - вона широко посміхається і підморгує. А я зникаю остаточно… від звуків її голосу. Навіть у найсміливіших мріях я не міг уявити, що жінка може так говорити. Мелодійно, з придиханням, ледь вловимою хрипотою. Її голос можна слухати вічність, він зцілює, він позбавляє волі… він влучає в самісіньке серце, вже більше нічого не треба. Тільки вона… ось ця дивна жінка…

Таких не буває!

Але вона стоїть переді мною.

- Ти хто? - вичавлюю з себе банальність. Роблю крок назустріч їй.

Не знаю, як устояв. Скільки сил мені знадобилося, не притиснути її до себе. Доторкнутися до незнайомки стало для мене життєвою потребою. Немов у ній уже й було моє життя. Один дотик... за нього я ладен все віддати.

- Василіса, - відповідає широко розплющивши свої неймовірні очі.

- Прекрасна ... - чомусь кажу чергову банальність.

- Єдина. Іншої у тебе не буде, Микито, - як вона вимовляє моє ім'я. Настільки мелодійно та чуттєво, що всередині у мене вибухають мільйони феєрверків. Нехай продовжує говорити моє ім'я, нехай каже, що завгодно... і дивиться на мене ось так... лукаво, спокусливо...як вміє тільки вона... душу гладити, вгамовувати біль, і при цьому присвоювати собі.

Все ж вона мала рацію. Іншої просто не може бути.

Підходить до мене і клацає по носі. Легкий дотик. Одна мить. А мене підкидає від ударів струму. Трясе. Дихання частішає. Я вловлюю її запах… солодка свіжість… Тоді я вперше по-справжньому почав дихати. Я народився саме на той момент. До неї… це було не життя. Я чекав на неї, хоч сам цього й не підозрював.

- Ти хто? - знову повторюю. Не можу сформулювати думку. Нічого не можу. Просто продовжую на неї дивитись.

- Сідай і пиши щиросердне зізнання, - каже весело і показує мені на стіл.