Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Каріна

У будинку стільки охорони. Муха не проскочить. А хтось примудрився підсунути записку під двері нашої спальні! Швидше за все, це хтось із ображеної обслуги так знущається. Тому що чужинця на території просто не може бути.

Хоча вчора було свято… але все ж таки Вадим завжди в першу чергу думає про безпеку. Просто чийсь жахливий жарт. Не варто звертати увагу та ятрити собі душу.

Може краще розповісти Вадиму? Якщо мислити логічно – це правильне рішення. Але я не хочу вкотре з ним стикатися.

Ще кілька разів перечитую записку. Розриваю її на дрібні частини та зливаю в унітаз. Вона палить руки. Неприємно.

Намагаюся викинути її з голови. Чому всі, навіть та ж Галя, неодмінно б'ють по самому болісному місцю? Та я не можу мати дітей, і це якимсь чином стало відомо всім. Звідки просочилася інформація, мені невідомо. Ніколи я ні з ким не ділилася потаємним. Але вони це знають, підколюють мене… тому, припускаю, що та ж Галя могла підговорити слуг… чи хтось ще, хто заздрить моєму «шалено щасливому» сімейному життю та «дбайливому» чоловікові.

Ненав'язливо розпитую прислугу, охорону, чи хтось підходив до кімнати. Але жодної зрозумілої відповіді не отримую. Камер над нашою кімнатою нема. А розповідати про записку не хочу. Досить з мене принижень.

Намагаюся відволіктися. Іду в кімнату до Марусеньки. Займаюсь донечкою, веду її на кухню снідати. Моє маля завжди розганяє хмари над моєю головою. Одна її посмішка осяює душу.

- Підемо гуляти? - запитує моя рідненька.

- Обов'язково! Погода така сонячна! - виглядаю у вікно.

- Каріно, до вас кур'єр, - на кухню входить хатня робітниця.

- Добре. Спасибі! - киваю.

Беру доньку за руку та йду до дверей. Швидше за все, хтось надіслав черговий пафосний подарунок, щоб догодити моєму чоловікові. Не всі ж учора могли бути особисто і не всім Вадим дозволив. А в цьому пафосному тераріумі підлизуватись і пускати пилюку в очі – необхідна навичка для виживання.

Охорона неперевіреного кур'єра не пропустить. Тому навіть не хвилююсь.

У дверях стоїть молодий хлопчина та тримає в руках блакитну коробку з величезним бантом.

– Від кого посилка? – уточнюю.

- Дияков Геннадій Семенович та його дружина, - випалює.

Киваю. Даю парубкові на чай. Забираю коробку.

- Ой, яка гарна! - дочка бігає поруч і плескає в долоні. - Давай відкриємо!

Імена мені не знайомі. Але я не знаю всіх. Напевно, хтось хоче вислужитись перед Вадимом, та таким чином наблизитися до нього. Мені яка різниця?

– Давай! - ставлю коробку на журнальний столик. Хоч донька радіє, вже плюс.

Дозволяю моїй крихітці возитися з бантом, відкривати коробку, стільки щастя в її очах, серце тріумфує. Знімаю картон… а там…

- Вау! Мамо! Ніколи не бачила таких квітів… – донечка стрибає довкола величезного букета.

А я від жаху перетворююся на статую. Мені хочеться надривно кричати. Але жах мене паралізує. Я продовжую дивитися на букет. Не розумію, що зі мною відбувається… Чому так боляче… нестерпно… ніби мене ріжуть живцем… Але ж це просто букет…

Просто сині троянди. Дуже красиві… серцевина небесно-блакитна, а на кінчиках поступово проявляється темно-синій відтінок. Приголомшливий градієнтний перехід. Такими квітами справді можна милуватися, але чому вони мене ріжуть? Чому в мене відчуття, що стебла обплутують моє горло і не дають дихати?

Сідаю на диван. Судомно ковтаю повітря, а натомість щось гостре впивається мені в легені, серце… Сльози вони ллються обпікаючим потоком. Мене б'є, і я нічого не можу зробити. Вибігаю з кімнати, встигаю лише жестом вказати хатній робітниці на дочку. Хай догляне. Не можу говорити.

- Мамо, що з тобою? – чую стурбований голос доньки.

Ох, якби я знала, що відповісти.

Залітаю у ванну кімнату, сповзаю на підлогу, закушую руку, щоб не завити. Мене ламає, викручує, здригаюся в нападах болю. Душа розривається, і я не можу зрозуміти причину. Це просто квіти, красиві, незвичайні… просто букет.

Але цей букет стоїть у мене перед очима, мучить і не відпускає. Не знаю, що зробити, щоб угамувати цей біль… як його заглушити. З очей ллються сльози, ні… це не сльози, це краплі кислоти, вони спалюють мене. З кожною хвилиною стає лише гірше.

Ще й дочку налякала. Якщо Вадим дізнається, то точно мені перепаде. Треба взяти себе в руки, якось заспокоїтись. А я продовжую виплакувати душу, і мені здається, вона обвуглилася, згоріла, але продовжує кровоточити.

Вмиваюсь холодною водою. Заради дочки мені треба вийти. Мені треба посміхатися. Прислуга вже стукає у двері. Скоро про мою дивну поведінку докладуть чоловікові.

Хитаючись, виходжу з ванної. Натягую посмішку. Йду до своєї крихітки.

- Мама трохи нездужає. Не виспалась. Все добре, сонечко, - притискаю малечу до себе, намагаюся не дивитися на злощасний букет. Не можу… надто спустошує, випалює…

- Ти мене налякала, - схлипує.

- Вибач. Зараз гуляти підемо. На повітрі мамі стане краще.

Якнайшвидше одягаюся. Потрібно вибігти з цього будинку. Треба відволіктися. Але злощасний букет продовжує стояти перед очима.

Ще ніколи не одягалася з такою швидкістю. Підхоплюю доню на руки та вибігаю за ворота. До нас під'їжджає водій. Ще одна машина з охороною слідує ззаду. Безпека. Я до цього звикла. Чоловік не проста людина і через нас можуть натиснути на нього. Я все це вивчила назубок. І навіть згодна, безпека дитини понад усе.

Тільки кошмари не відпускають, продовжують міцно тримати за горло. Ще б знати причину. Як розібратися у собі? Навіть дочка не може відволікти.

Ми їдемо до парку. Надворі чудова погода. Навколо дитячий сміх. А мені дико холодно, в очах цей синій колір... ці троянди... І тривога з кожною хвилиною тільки посилюється.

Але все добре. Охорона йде за нами по п'ятах. Донька поруч. Намагаюся себе заспокоїти. Все даремно ... Я божеволію і ніяк не можу цьому перешкодити.