Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

— То цей хлопець має на ньому їхати? У нього такий вигляд, наче його перев’язали, щоб битись навкулачки.

— Еге ж, — мовив Бун, підсунувши до мене полумисок із шинкою, коли я сів. Міс Реба подала мені яйця з вівсянкою. — Він порізався, як лущив горіхи вчора ввечері.

— Хе-хе, — засміявся чоловік. — Як там не є, а кінь цього разу матиме легшого верхівця.

— А певно, — сказав Бун. — Хіба що він поїсть усі ножі, виделки й ложки, поки ніхто не бачить, а на закуску ще й тагана вкине.

— Хе-хе, — засміявся чоловік. — Судячи з того, як він біг тут минулої зими, то йому треба щось геть інше, а не легшого верхівця. Але це, либонь, секрет, атож?

— А певно, — сказав Бун. Він знов уже їв. — Коли б у нас і не було секрету, ми б мусили вдавати, що він є.

— Хе-хе, — засміявся чоловік, і обоє незнайомців підвелися. — Ну що ж, бажаємо щастя. Може, це так само коневі стане в пригоді, як і легший верхівець.

Підійшла служниця — принесла мені склянку молока й тарілку з гарячими коржиками. Це була Мінні, в чистому фартусі й чепці, — міс Реба її позичила або ж винайняла готелеві в поміч. Лице Мінні й досі мало такий вираз, наче їй завдано непрощенної образи, хоч вона вже заспокоїлася і стихла. Видно було, що вона відпочила, навіть і спала трохи, тільки простити нікому ще не простила. Обоє чоловіків відійшли собі.

— Бачиш? — сказала міс Реба, ні до кого не звертаючись. — Нам треба тільки мільйон доларів і ще знати, на якого коня поставити.

— Ви ж чули, що казав Нед у неділю ввечері, — мовив Бун. — І повірили йому. Тобто вирішили повірити. Зі мною було інакше. Коли цей триклятий автомобіль зник і нам зостався лише кінь — я мусив Недові повірити.

— Гаразд уже, — сказала міс Реба. — Не переживай так дуже.

— А ти теж заспокойся, — звернувся Бун до мене. — Вона пішла на станцію — може, собаки знов його поплутали ввечері й Нед привів його до поїзда. Принаймні так вона сказала…

— То Нед знайшов його? — спитав я.

— Ні, — мовив Бун. — Нед зараз сидить у кухні. Можеш спитати в нього — принаймні так вона сказала. Авжеж. А втім, можеш і похвилюватись трохи. Міс Реба врятувала тебе від того бляхмана із зіркою, але ж є ще другий, як його там?.. Колдуел… Він на вранішньому поїзді сьогодні.

— Про що це ви балакаєте? — запитала міс Реба.

— Ні про що, — відказав Бун. — Мені вже ні про що балакати. Я виходжу з гри. Тепер Лусьєс має суперниками бляхмана й того другого, що в залізничному кашкеті.

Я вже вставав з-за столу, бо знав тепер, де вона.

— То ти вже поснідав? — запитала міс Реба.

— Дай йому спокій, — мовив Бун. — Він закоханий.

Я перейшов через хол. Може, Нед мав рацію, і для кінських перегонів досить двом коням знайтись у межах десяти миль один від одного й мати час на ті перегони, а чутка сама вже розійдеться. Хоча до жіночої вітальні вона ще не досягла. Коли я думав, що плач личить Евербі, то це, мабуть, тому, що вона здорова дівчина, здатна виплакати, скільки їй треба, і при тому в неї на обличчі стає місця, щоб усі ті сльози висохли. Вона сама сиділа в жіночій вітальні й плакала, втретє — ні, вчетверте, коли рахувати ті два рази в неділю вночі. Врешті тебе починав брати подив: але ж чому? Ніхто-бо її не примушував їхати з нами, і вона могла першим-ліпшим поїздом повернутись до Мемфіса. А проте вона була тут і, отже, тут хотіла бути. І все-таки вона плакала, вдруге, відколи в Пошемі. Мені здавалося — навіть якщо маєш так багато сліз, однаково не варт їх марнувати на Отіса. Отож я сказав:

— З ним нічого не сталося. Нед його сьогодні знайде. Дуже дякую, що ви мені випрали одежу. А де містер Сем? Я думав, що він приїде цим поїздом.

— Він мусив повернутись до Мемфіса і там перевдягтися, — відповіла вона. — Йому ж не можна йти на кінські перегони у формі. Він приїде вдень товарняком. Я не знаю, де поділась моя хусточка…

Я знайшов їй ту хусточку.

— Може, вам би краще вмити лице, — сказав я. — Коли Нед його зловить, він відбере в нього зуба.

— Це не через зуб, — відказала вона. — Мінні я куплю другий. Це… Він не мав ніякої можливості. Він… Ти обіцяв своїй матері, що ніколи не братимеш чужих речей?

— Такого ніхто нікому не обіцяє, — сказав я. — Чужих речей просто не беруть.

— Але ти пообіцяв би, якби вона попросила?

— Вона такого не просила б. Чужих речей не беруть.

— Правда, — сказала вона. І далі: — Я не залишуся в Мемфісі. Вранці на станції я розмовляла з Семом, і він теж каже, що це добра думка. Він може знайти мені роботу в Чатанузі чи ще десь. Але ти лишатимешся в Джефферсоні, то, може, я написала б тобі листівку із своєю адресою, і тоді, якби ти надумав…

— Добре, — сказав я. — Я напишу вам. Ходімо. Вони ще снідають.

— Але ти ще не все про мене знаєш. Ти навіть уявити собі не можеш.

— Я знаю, — сказав я. — Ви Евербі Корінтія. Я називаю вас так уже два чи три дні. Справді. Це від Отіса. Але я нікому не скажу. Тільки я не розумію, чому критися.

— Чому? Таке старомодне селюцьке ім’я! Можеш ти уявити, щоб хтось там у Реби сказав: «Гукніть-но Евербі Корінтію»? Та вони б осоромилися. Луснули б зі сміху. Я думала змінити його на Івонну, Біллі або Кен. Але Реба сказала, що й Коррі згодиться.

— Дурниці, — заявив я.

— Ти гадаєш, воно непогане? Ану, скажи його вголос. — Я сказав. Вона прислухалась. Потім ще слухала, наче сподіваючись на відлуння. — А й правда, — мовила вона. — Нехай воно тепер і буде.

— Тоді ходіть снідати, — сказав я. — Я мушу йти, на мене чекає Нед.

Але Бун увійшов перший.

— Там забагато людей зібралося, — сказав він. —