Читати книгу - "Сповідь"

Я був приголомшений, я тремтів од гніву, читаючи цього листа, і ледве зміг дочитати його до кінця. Та це не завадило мені помітити, з якою спритністю Дідро удавано взяв у ньому м’якший, ласкавіший і чемніший тон, ніж у попередніх своїх листах, у яких називав мене щонайбільше «любий», не удостоюючи називати мене другом. Я легко зрозумів, звідки потрапила до мене ця записка, про це досить прозоро говорили напис угорі, її форма і зміст, усе було шито білими нитками, адже зазвичай ми листувалися звичайною поштою, і це був перший і єдиний випадок, коли він скористався таким способом доставляння.

Коли дещо вгамувався перший вибух обурення, я взявся за перо, швидко накидав йому відповідь, яку зараз же відніс з Ермітажу, де у той час був, до Шеврета, щоб показати її пані д’Епіне, котрій, у своєму сліпому гніві, захотів особисто прочитати її, як і записку Дідро.

«Ласкавий друже, ви не можете знати, як я зобов’язаний пані д’Епіне, як мене зв’язують мої зобов’язання, чи справді вона потребує моїх послуг під час подорожі, чи бажає вона, щоб я її супроводжував, чи можливо це для мене, і які причини можуть змусити мене утриматися від поїздки. Я не відмовляюся обговорити з вами всі ці питання, але погодьтеся, наказувати мені так наполегливо, як я повинен чинити, не ознайомившись із обставинами, – це велика необачність, мій любий філософе. Але найгірше, здається, те, що ваша думка виходить не від вас. Не кажучи про те, що я зовсім не схильний допускати, щоб од вашого імені мною керували сторонні, я бачу в цьому рикошеті прийоми, що абсолютно не відповідають вашій прямоті, і добре буде для вас і для мене, якщо ви утримаєтеся від них у майбутньому.

Ви боїтеся, що мою поведінку неправильно зрозуміють. але я не вірю, що таке серце, як ваше, наважиться подумати про мене погано. Інші, можливо, говорили б про мене краще, якби я був більше схожий на них. Боронь мене, Боже, від їхнього схвалення! Хай злі шпигують за мною і витлумачують мої вчинки: Руссо їх не боїться, а Дідро не буде їх слухати.

Ви хочете, щоб я кинув у вогонь вашу записку, якщо вона мені не сподобається, і щоб про неї більше не було мови. Невже, по-вашому, мені так легко забути те, що виходить од вас? Любий мій, засмучуючи мене, ви так само дешево цінуєте мої сльози, як і моє життя і моє здоров’я, закликаючи мене берегти його. Якби ви могли поставитися до цього інакше, ваша дружба стала б для мене лише приємнішою і було б менше причин жаліти мене».

Увійшовши до кімнати пані д’Епіне, я застав у неї Ґрімма і був цьому дуже радий. Я голосно і виразно прочитав їм обидва листи, з відвагою, на яку сам не вважав себе здатним, і додав у кінці від себе кілька слів у тому ж дусі. Їх, здається, приголомшила і вразила така несподівана сміливість, несподівана з боку людини, зазвичай боязкої. Вони не промовили ні слова, я побачив, як ця гордовита людина опустила очі додолу, не витримавши мого пронизливого погляду. Але в ту ж хвилину в глибині свого серця він присягнувся знищити мене, і я переконаний, що вони змовилися про це, перш ніж розлучитися.

Незабаром після цього я отримав нарешті через пані д’Удето відповідь Сен-Ламбера, написану ще з Вольфенбюттеля, через декілька днів після нещастя, що трапилося з ним, – у відповідь на мій лист, що дуже затримався в дорозі. Ця відповідь, повна доказів поваги і дружби, дала мені втіху, якої я в той час так потребував, і додала мені сили і мужності заслужити їх. З цієї миті я був вірний своєму обов’язку. Але немає сумніву, що, якби Сен-Ламбер виявився менш розумною, менш великодушною і менш порядною людиною, я загинув би безповоротно.

Погода псувалася, дачники почали повертатися в місто. Пані д’Удето назвала мені день, коли вона розраховувала приїхати попрощатися з долиною, і призначила мені побачення в Обоні. Випадково вийшло так, що цього ж дня пані д’Епіне від’їжджала із Шеврета до Парижа, щоб закінчити приготування до своєї подорожі. На щастя, вона виїхала вранці, і в мене ще був час, розлучившись з нею, піти пообідати до її невістки. У кишені в мене лежав лист Сен-Ламбера, дорогою я кілька разів перечитав його. Цей лист став мені захистом від власної слабкості. Я дав собі слово і дотримав обіцянки бачити віднині в пані д’Удето тільки друга і коханку мого друга. Я провів наодинці з нею чотири чи п’ять годин у чудовому спокої, незрівнянно приємнішому, ніж той лихоманковий жар, який я відчував біля неї раніше. Дуже добре знаючи, що серце моє не змінилося, вона була зворушена моїми зусиллями володіти собою і стала ще більше поважати мене за це, а я мав утіху переконатися, що її прихильність до мене не зовсім згасла. Вона повідомила мене про швидке повернення Сен-Ламбера, який хоча й одужав після свого удару, проте був не в змозі зносити труднощі війни і вирішив залишити службу, щоб спокійно доживати віку біля неї. Ми будували чарівні плани про те, як житимемо втрьох у нашому тісному гуртку, і сподівалися, що плани ці здійсняться, оскільки за основу їм були всі почуття, які тільки здатні поєднувати ніжні і щирі серця, і що в нас трьох було досить талантів і знань, щоб ми задовольняли одне одного і не потребувати стороннього втручання. На жаль! Розраховуючи на таке солодке життя, я і гадки не мав про те, що мене чекає.

Потім ми заговорили про мої теперішні стосунки з пані д’Епіне. Я показав їй записку Дідро і свою відповідь, детально розповів про все, що відбулося у зв’язку з цим, і оголосив про своє рішення покинути Ермітаж. Вона гаряче заперечувала проти цього, удавшись до таких доказів, які були всесильні над моїм серцем. Вона зізналася, як їй дуже хотілося б, щоб я погодився поїхати до Женеви, адже моєю відмовою неодмінно скористаються