Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

3) Когда меня на медработу?

Відп[овідь]: Не могу! Вам Чибью отказало.

Я: Это было 6 месяц[ев] тому назад!

Він: Пошлю еще в Чибью, может быть разрешат. Я ничего не имею против.

Оце, значить, останні новини. Так, як бачиш, ніби все нічого – та «не жду от жизни ничего я»…

«Будем посмотреть».

Посилки твоєї 3-ої ще нема. Нема й досі ще грошей… Отакі то тут телеграфи!

Більше такого нічого, крім суму та туги за тобою, за дітьми, за твоїми очима, за словами, за ласками. І щодня я тебе бачу, щодня з тобою говорю – а тебе біля мене нема.

Будь здоровенька. Не забувай.

Цілую кріпко. Люблю кріпко. І жду кріпко. Муркетона цілую.

Хай Вам добре буде.

Твій Пав[ло].

Пиши, пиши, пиши! Вітай усіх!

Трохи був не забув.

Можливо, що ти дістанеш листа од Ізабелли Йосифовни ВОЛОЖ (Москва, Петровка, 17, кв. 43). Це дружина одного т[овариша], що міряє сніги, як і я, грішний. Вона збирається їхати сюди на побачення. Тоді вона знайде тебе в Архангельську.

Коли б тобі щось треба було в Москві – пиши їй. Їй теж про тебе написано. Добре було б – коли б Ви їхали вкупі сюди. Звичайно, Варюшко, ні в якім разі не кидай театру для побачення, бо як не тяжко мені й тобі, – а жити тобі треба і Муру з Вячком виводити в люди треба.

Цілую мою хорошу.

Пав[ло].

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

31 березня 1936 р.

31.ІІІ.36.

Дорога моя Варюшко!

І знову так! І знову за 15 хвилин треба дати листа. Я вчора одержав твого листа від 3.ІІІ. (№ 6). Дякую. Посилки 3-ої – нема. Я чекаю, чекаю – а її все нема та й нема. А голодно. Взагалі в нас голоднувато – я вже про це тобі писав, так що коли б не ти з твоїми клопотами – було б мені зле. Грошей нема й досі. Що значить – нічого не розумію. Вже другий місяць, як післала телеграфом?! – Отакі тут телеграфи. Продав піджака і доїдаю потроху. Все-таки можна хоч і з трудом – дістати цукру. Жирів нема. Давимось треклятою рибою – остогидла до жаху. А це ж іде ще квітень, – травень – найтяжчі місяці – розпуття і т. ін. Аж червень може чогось дасть – підвезуть.

У мене змін ніяких. Чекаю всяких відповідів на мої заяви. Коли вони будуть тільки?!

Я недавнечко писав тобі, що я подав заяву про побачення. Пиши й ти. Може ж таки хоч побачимось. Тільки ти не звільняйся з театру, а може можна відпуск? От би побачитись. Така туга за тобою, що й не уявити.

Я тобі писав про окуляри (+3,0), конверти. Оце пошлю листа – лишиться один конверт. Нема листівок – погано. Я б оце тобі листівку – і все гаразд.

Тепер от що: я прохав сорочку верхню та ще треба кепку, бо та вже на пиріг скидається. Кепка 60 сант[иметрів] – об’єм голови моєї сивої.

Скучаю я страшно за тобою, Мурою, Вячком. Хай би Ви мені хоч снились.

Пиши, не забувай.

Я люблю тебе, цілую, жду й надіюсь.

Муреточку цілуй. Вячкові пиши. Всім привіт.

Твій Пав[ло].

Шкіряна сорочка ціла. Будь здоровенька. Та пиши чаще.

Пав[ло].

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

24 квітня, 2 травня 1936 р.

24. IV.36.

Матінко ти моя рідна! Варю моя! Сьогодні вихідний день. Я приплентався з 3-ої трудколони, де рудоуправління, «додому», в підконвойну свою команду, відпочив трохи, бо ходити мені сюди й туди на роботу 7 кілометрів щодня – туди 3½ та назад 3½ – і сів оце писати тобі листа. Не знаю, коли він піде до тебе, як він піде до тебе, бо весна цього року «рання», вже Печора воду поверх снігу пустила і вже з трудом їздять підводи: коні провалюються в сніг. Мокрить і сонце по-весняному визирає. Та все ж пишу. Пишу, бо маю вільну годину. Хлопці пішли на виставу (тут за стінкою «клуб» ми собі влаштували, виставляють якусь «Москвичку»), і мені ніхто не заважає, коли не рахувати, що проти мене сидить земляк з Вінниччини, інженер-лісовик, з молодих, лагодить комусь годинника (він єдиний тут, що розуміється на цьому) і тре шклом об шкло – робить самотужки шкло для годинника. Шкло об шкло шкребе шкребом – так ніби тебе по душі. Довга ця робота й марудна – тільки серед тайги можна таку роботу побачити. Це все одно, що дерево об дерево терти – вогню добувати! «Первобытная жисть»…

Ой «первобытная»! Стояв я сьогодні над Печорою й думав – чи привезе вона мені тебе цього літа, чи не привезе? Чи буде вона цього року «милостивою», чи мачухою злою? І так мені гірко зробилося на жисть мою «таежно-первобытную». Ах, яка ж вона цього року люта для мене була. Як покинув я Вас із Мурою на непривітному березі Кедрового, як приїхав на рудник – взяла вона мене в суворі лабети та й досі цупко держить. Зазнав я спочатку безглуздого «ізолятору» з урками, потім «підконвойної», де й досі (6 місяців уже!) пребуваю. Перерва була 1½ місяці, коли лежав у лікарні. Потім знову підконвойна. Непривітно. А головне, глупо й безглуздо. Робота «ні уму ні серцю», холод, часом, голод і т. ін. І отак усю зиму! А весна що? Та й весна, та й літо теж самісіньке. Якась праця якогось нормировщика, якої я не розумію, яка мене не розуміє. Навіщо вона мені, куди вона мені, до чого вона мені? Ніби хтось навмисне десь там держить лантуха і сипить з нього на мене всі горя і всі лиха, які є в світі. Одна в мене втіха – це твої листи. Якби не вони – сідай і реви. Листівки я твої дістаю потроху. З одної я дуже сміявся. Це – з 8! Ти її писала 20 березня. І питаєш мене: що мені вислати, бо скоро розпуття настане. Я її дістав 20.IV-квітня. Як би я тобі написав, що мені «до розпуття» прислати – ти в відповідь дістала 20 травня. Вислала б посилку – вона б найдійшла якраз на розпуття – тільки вже на осіннє. Ах ти ж, хороша ти моя! Уже б посилка, вислана 20 березня, навряд чи проскочила б до мене до пароплавна. А тепер, кажуть, уже не приймають посилок. Поганувато вийшло, бо я залишився на найтяжчий час (весна!) без жирів і без цукру. Цього року, між іншим, без цинги не обійшлось – косить кріпко. Торік було благополучно, а цей рік щось валить. Я побоююсь трохи, бо пища більше св[ятого]