Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Що ж я роблю, Варюшко, «в свободное від ниття время»? А нічого! Трохи читаю, як дістану де книжку (газети я дістав, що ти послала. Очевидно, це перша бандероль. Остання газета за 25.ІІІ). Останніми часами почав грати в шахи. Тут у нас турніри цілі шахові. Ну, я слабенько граю – а проте соваю фігурами по дошці. (Коли їхатимеш – захопи шахи – невеличкі, дешевенькі. Добре?) А так більше – ходжу на роботу, приходжу, одсапуюсь та никаю. Нікого нема, з ким би поділитися, погорювати, поговорити. Думок різних багато. Читаєш газети… Читав про наших у Москві, про нагороди, про все… Зрозуміло все «аж до ниточки». Ну, що ж – так завжди буває: всякі рани треба гоїти. Почали, значить, гоїти. Мобілізували «дедушку» Карася, бабушку Наталку, гопака, всі, одним словом, нові досягнення нової радянської театральної культури. А воно навіть інтересно: Карась з Труд[овим] Прапором на чумарці, та й Наталці на корсетці воно до лиця. Часи міняються. Як то кажуть: «З труни – під вінець!»

2. V.936. От бачиш, Варю, яка перерва з листом цим. З Маєм тебе. Учора ми тут «маювали». Дощик «северный» покрапував, мерзли ноги, мерзли кістки. Непривітний дуже вийшов май. А сьогодні день непоганий. Учора вночі підморозило, сьогодні сонце. Веселіше. Ми два дні одпочиваємо. Так, чого ж така перерва з листом? Зміна в моєму становищі. Випустили мене з підконвойної команди. Щоправда, це явище тимчасове, викликане роботою. Тут є така «поведенція»: через те, що рудоуправління далеко від підконвойної, то під розписку відповідальних робітників декого випускають на «общее положение». Ну, от і мене випущено. Живу я тепер на 3-й трудколонії, над самісінькою Печорою. Живемо втрьох у кімнаті. Люди хороші, інтелігентні. Один (грузин), з великих б[увших] людей, – професор воєнної академії. Ну, тут, ясно, краще. Та чи надовго? Так от оці самі пертурбації (переїзд, влаштування і т. ін.) і не дали змоги раніше закінчити листа. Чекаємо, що Печора ось-ось-ось піде. Вже не їздять кіньми зовсім. Торік вона рушила 14.V. Думаю, що десь так буде й тепер. Відповіді на всі мої заяви ніякісінької. Ні про медроботу, ні про побачення з тобою, ні про що. Чекаємо начальство (Закарьяна) – воно застряло в Кедровому до пароплава – може тоді пощастить щось уже вирішити тут на місці. Я[ків] М[ойсейович] – дістав орден Червоного Прапора. Поздоров його та напиши, щоб дозволив побачення. Як у тебе з відпусткою? Коли? Тільки ти, Варюшко, зважуй все до дрібниць: чи варто їхати, щоб бува не попсувати тобі твого становища з роботою. Хай уже я терпітиму.

Ну, тепер оце й не знаю вже, коли чекати від тебе звістки. Маєш ти, чи не маєш од мене листи? Я писав тобі дуже справно й часто. Оце тільки останні 2 тижні мовчав, бо все ’дно до пароплава цей лист десь лежатиме, як узагалі мені пощастить його передати до пошти.

Ще до тебе прохання велике: пришли мені підручник шахматної гри. Їх є багато різних. Може трапиться Капабланка, а то який там знайдеш. Бандероллю. Старенький. Мабуть же там є крамниці з старими книжками, щоб не переплачувати. Добре?

Починаю третє літо на півночі. Охо-хо-хо! Як ізгадаю про літо там, – серце так ото закипить і стане: то, мабуть, сльози з кров’ю перемішуються. Я визнав, що серце вміє плакати. Само. Ото, як я сплю, воно само собі плаче потихеньку та клапанами сльози витирає…

Пиши ж мені, не забувай. Хай би й Муреточка писала. Як вона вчиться, як їй живеться. Чому ж це Вячко мовчить? Невже ото вирішили громадою забувати батька? Ти йому напиши, що я його не забуваю ніколи.

Кепки не присилай. Я перелицював стару – і вона ще на людей похожа. Гроші, як є, вишли. І так у посилці, в конверті поклади готівки, бо тут не дістанеш. І конверти! Конверти! Та якусь сорочку верхню, під поясок, дешевеньку. А голінне: не забувай.

Цілую кріпко всю! І люблю, і жду, і надіюсь. Муреточку цілуй. Всіх вітаю.

Твій П[авло]

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

11 травня 1936 р.

11 травня 1936 року

Рудник Е[джыд]-Кырта.

Моя дорога Варю! Я не знаю, чи маю я на тебе право сердитись? Коли маю, то я «таки да» серджусь, бо ось уже травень, а я не одержав обіцяної тобою посилки, через це саме я в настрою мінорному. Я не знаю, чи посилала ти її, чи не посилала, а факт той, що на найскрутніший для мене час весни й роздоріжжя, коли взагалі скорочується всіляке «дання» – я в становищі «плачевному». Отакі то діла! Ну, та вже почало веселішати: вже пароплави зверху вчора прийшли, вже й баржі притягли для погрузки вугілля (це – сумніше, бо скажений час у нас починається – погрузка вугілля), вже, значить, і пошта ось-ось буде, значить і від тебе щось дістану – звістка буде, бо дуже вже занудився, – з березня не маючи нічого. І такі думки в мене погані – думаю собі: листівки пише, а потім зовсім перестане писати… Так, чи не так? Ні, ти вже хоч листівки пиши, не вбивай зовсім, бо як і ти вже отсахнешся, то жити мені нема чого. Я з надією дивлюсь на Печору, що вже котить свою сувору й непривітну воду туди, у море в Полярне, ближче до тебе. І я не лаю печорської води тільки через те, що кидаю я в неї дивовижні вінки з думок моїх, кидаю, щоб пливли вони до далекого Полярного моря, з надією, що може хоч уламочок маленький з вінка думок моїх холодною хвилею полярною приб’є до Архангельського, і ти там чи побачиш, чи відчуєш, дивлячись у воду, що принесла та вода крихту мене самого до тебе, до любої моєї. Рано цього року Печора рушила, 2-го травня вперше посунувся лід, а пішла вона 5-го вже зовсім. Торік тільки но 15 травня двинулась вона. Майже на 2 тижні цього року раніше. Це, кажуть, тут дуже рідко буває. Ми так думаємо, що числа 20 вже можна буде чекати пароплавів з Уси чи з Цильми, Нар’ян-Мара. У нас тут говорили, що ніби море цього року зовсім не замерзало, чи що? Чи ніби в квітні вже воно було вільне від криги? Правда цьому, чи це наша чергова «радіопараша»? А все ж, як приємно, коли річка попливла – так ніби у тебе