Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Я нещодавно написав тобі листа. Не знаю, коли він до тебе дійде. Чи до цього, чи після цього? Я там писав тобі, що я вже не в підконвойній команді, що вже «вільний», правда, під розписку свого начальства випущений. Живу з двома товаришами в окремій кімнаті, прямо над Печорою. Трохи веселіше. Що, правда, це тимчасове явище і кожної хвилини можна чекати «бути ввергнутим» знову – ну, а все ж… А так по-старому: сум, сум, сум. Газети читав останні за 29 березня. Одержав тільки один пакунок твій з газетами. Радіо слухаємо. Книжок нема. Дістаю тут іноді у одного в’язня. Він засланий з дружиною, з Москви, і регулярно дістає з дому книжки. Спасибі йому, дає й мені читати. У його ж таки я дістав ленінградський журнал: «Літературний современник» (непоганий журнал!), де прочитав рецензію на книжку Юр[ія] Я[новського] «Верхівці», – чи «Вершники» – «Всадники», одне слово, по-руському. Із рецензій я дізнався, що то значить. Дуже радий за Юру. Я завжди вважав його за дуже талановитого письменника і мені страшно приємно, що він переборов той холодок, що його завжди, як письменника, оточував. Я пригадую, що він мені читав уривочки, демонструючи новий для нього стиль і питаючись, чи подобається він мені. Я схвалював, хоч до деякої міри він нагадує Пасоса (амер[иканського] письменника). Микола (хай царствує!) був проти. А я за, бо цей стиль (не знаю, чи знаменував він щось у Пасоса), а в Юри я особисто в ньому вбачаю хаос и «столоверчение революции» в роки громадянської війни, коли події чіплялись одна за одну в неймовірному порядку (чи без ніякого порядку, тобто в такому «стилі», яким написав свою книжку Юра. По-мойому, він цілком виправданий, той стиль. Ну, а Юра, звичайно, майстер і він зробив його, такий, здавалося, «безпорядочний», дуже й дуже «порядочним». Як би хотілося мені потиснути йому руку. Коли ти знайдеш це можливим – напиши Ользі Георг[іївні] – і перешли їй виписку з цього листа. Дуже шкодую, що не маю змоги прочитати «Верхівців». Така уйма в мене суму, розпачу, журби, що я безмірно вдячний Юрі за ту радість, що він дав мені своєю перемогою!

В тому ж таки журналі я прочитав хорошу повість: «Декрет П» – про бігового рисака. Всю його кар’єру. Почав він перед революцією. В революцію потрапив в обоз гужтранспорту, де трохи не загинув, а потім знов його впізнали в обозі, вернули на біга, він там вернув свою «славу», а через чотири роки його син «Декрет Ш» виграв вступний приз для трьохліток. Не тільки тому, що я взагалі «шамашедшій» щодо коней, – я з захопленням читав «Декрет П». Я чомусь у «Декреті» тому себе бачив. Як після літературного «іподрому» я потрапив на «острів коростяних коней» (так принаймні офіціально нас уважають), і як я тут гину… А чи… і т. д., і т. п. Чи побіжу ще?

Отакусінькі то ділишечки!

Нема ще мені відповіді на мою заяву про побачення. Не знаю, чи й буде. Чи подавала ти? І як твої діла на роботі? Чи буде тобі відпуск і коли? Все це дуже мене турбує, бо живе в мені надія, що побачу я тебе й цього року. Тим я живу. Холодна ще й досі весна. Хоч і річка вже попливла, а сонце рідко на небі, часом зривається сніг, вода синя, холодна, сувора. Берегами ще лід і сніг. І води мало. Чи може ще не рушили води з Урала… А як так буде й далі, то малувате води матимемо влітку, чи й пароплави соватимуться.

Приболюю потроху я, моя голубочко, грипую. У нас косив грип здорово. Зачепив і мене. Легенький, а все трусить. От і позавчора ввечері трусонув. Сьогодні і вчора не вилажу, працюю вдома. І цинга косить. От іще як учепиться – хай їй трясця! Я лежу й думаю, щоб я оце їв. І надумав, торт! (чи чула отаке?). Тільки великий-великий торт. Товстий. Бісквітний. І щоб зверху було на вершок масла. І щоб у тому маслі було повтикано фруктів – так кілограмів зо п’ять! І щоб у середині в торті було запечено, – ні, хоч, із півдесятка свинячих одбивних! От, брат, торт!

Цілую тебе всю, кріпко і много. Люблю. Жду. Муру цілуй. Хай пише. Картуза не присилай – перелицював старий. Грошей пришли, як можеш. Продай щось моє. Тепер з навігацією у нас, здається, можна буде дещо купувати. Ти мені крб. 50 телеграфом. Зубного порошку і їсти! Будь здорова й щаслива. Хай тебе доля береже! Вячко як?

Цілую Твій П[авло].

Конвертів!

Паперу!

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

11 травня 1936 р.

11 травня 1936 року

Так я скучаю за тобою, голубко моя, що, закінчивши годину тому одного листа, сів оце за другий. Так мені хочеться говорити з тобою, так хочеться… А як же ж мені, бідному, говорити, як не на папері. Ну, й говорю!

Може ж таки пошта буде милосердна та й довезе до тебе обидва листи, в один день послані.

Скоро-скоро вже ж пароплави наскрізь усю Печору пропливатимуть… Тільки я й досі не знаю, яким способом пошта йде звідси на Архангельське. Чи на Нар’ян-Мар, чи через Тр[оїцько]-Печорське, на Сиктивкар, а потім Вичегдою та Двіною? І як улітку, і як узимку? От би ти була добренька, якби взнала, якою путтю сюди до нас пошта дістається. Тоді б можна було пристосовуватись…

Думок у мене, думок. Та все біля тебе, та все біля волі думки ті шугають. Таке навкруги тут життя злиденне, що ковзаються по ньому думки, ні за віщо не зачіпаючись.

Все десь вони там, там, де ти, там, де робота, там, де воля… А воля та, все, одвернувшись, стоїть, і всі думки покалічені об її пишний зад б’ються! Хоч би на думках моїх гострі роги виросли (не на лобі – ні!), щоб проткнути тими рогами волін зад, щоб ойкнула воля та повернулася… Може б таки тоді вона запримітила, що багацько-багацько люду очима, повнісінькими розпачу й надії, зойку й благання – дивляться на волю, мріють про неї, марять нею… А так – тільки зад, тільки кряжі та убрання пишне…

Гуси до нас прилетіли, качки, лебеді… Вони ж через Україну летіли і на крилах у них напевно ж іще залишилися шматочки сонця українського! Ну, й скинуло б, котре, щоб хоч подивитися, щоб хоч очі свої погріти, я вже не кажу – душу. Ні, летять далі. Летять, промінням українським облиті –