Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

і хоч би тобі «ха»! А що їм? Кожне з них летить «додому», де знайде собі пару, збудує гніздечко, вилупить діти… Що йому до мене? Що в мене гнізда нема? Пари нема, дітей нема? Так у його ж це все є! І що йому до мене? А потім кожне ж із них знає, що на люту зиму воно до вирію поверне – там буде тепло, там буде затишно… А тут гнись сам, клацай зубами, болій душею за рідних, за справу, за роботу… Які ж ми товариші з птицями крилатими? Ми тепер – плазуни, що в норах… Про нас тепер можна сказати, перефразувавши Горького:

«Загнанный ползать – летать не может».

Та ще «загнанный» не з приборканими, а вирваними крилами. Останніми часами, Варюшо, в мене прокидається турбота про долю літератури, про долю взагалі культурно-громадського життя і т. д. Що це значить? Раніше якось усе було байдуже, ніщо не цікавило, ні про віщо не думалося. А тепер от книжка Юр[ія] Я[новського], гастролі в Москві, ще дещо, що іноді пробивається в нашу безодню з газетами – все це якось непокоїть, хвилює, нервує… Здавалося б, що коли сидить людина в безодні, в багні, в слизу, в задусі, і видно ж тій людині десь далеко-далеко – тільки миготить! – щілиночку вузеньку, куди світло продирається – здавалося б, що людина та побачити може? Нічого! Сліпитиме її проміння, що б’є в щілинку, та й уже! А воно, виходить, ні! Бачить! Бачить так, ніби стоїть вона на горі високій і все життя в неї, як на долоні… Що ж турбує? Заздрість? Ні! Побоювання? Ні, хай про це ми колись при зустрічі поговоримо, бо «нікто не ведаєть ні дня, ні часа, а онь же приїдет сын человеческий»… Навіть пошта не знає, куди і т. д. Я хотів тільки факт констатувати. Що воно – на краще це, чи на гірше? Що воно таке: чи в мені життя прокидається, чи в мене конання починається? Одне слово:

«Сама собі дивуюся —

Що всим інтере-су-ю-ся!»

А от якби мені сказали: «Сідай, пиши. Ось тобі умови!» – Я б сказав: «Ні! Я як-небудь! Чи то нормировщиком, чи то асенізатором!»

Я як ізгадаю тепер про літературну роботу, мене кидає в жар і в холод, мені чомусь страшно! Я певен, що це не тому, що зазнав я тяжкої катастрофи. Не в літературі ж річ! Не літератори ж самі… Ні, я гадаю, що великих вона мені страждань коштувала, великих мук, не вважаючи на таку зверхню «легкость моего литературного поведения». Дуже вона для мене вистраждана, література моя. І тепер мені, оддалік дивлячись, страшно! І тепер, коли мене просять щось написати тут для «местной прессы», – я з таким страхом за це берусь, що уявити ти собі не можеш. Мені тяжче, ніж я возив би вугілля, чи пиляв дрова. І от, коли в мене прокидається цікавість до культурних справ, то може це одужання? Будемо чекати далі…

Отак з думками моїми, та з думками про тебе та про дітей я й живу. З ними я обнімаюся, з ними я милуюся, вони мене на світі держать, вони ще в мені людину підтримують.

Ну, а ти ж як? Чому так мало пишеш? Ти ж знаєш, що найменша дрібниця з життя твого для мене на тиждень радості… Ну, й пиши! Ну, й давай мені радості! Знаєш, як у «Гандзі» один персонаж каже:

«Покохай мене, хіба ж це така важка робота?»

Так ти, той… «покохай»!

Я дивлюсь іноді на себе в дзеркало й регочусь. Ну, добре! Ну, закінчу я «строк», ну, вийду – так яким же ж я старим пердуном (пардон!) вийду! Божжже-ж мій! Та то нічого, що я тілом старим буду («что делать? что делать?») – Ні, як «душа» в мене зморшками візьметься, як замість сміху з грудей якийся пердорий вириватиметься, замість думок – клоччя, замість блиску в очах – бздюшані вогники?! Що тоді? На дідька я такий комусь потрібний? Га? Та побіжиш ти від мене тоді, куди очі бачать, а Муркетка буде підсміюватись:

– Ну, взе дядько Павлушка – навоняв!

Ой, господи, господи!

Нічого собі патрета намалював!

Ну, бувайте здорові, любі Ви мої. Побалакав – і легше мені зробилося.

Пишіть, не забувайте. І піддержуйте, щоб я на такого «патрета» не вийшов. Грошей пришли. І їсти. І конвертів. І зубного порошку.

Цілую кріпко! Привіт усім, усім.

Ваш Па[вло].

А приїдеш? Чи ні? Я ж виглядаю, виходжу на Печору й виглядаю!

П.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

31 травня 1936 р.

31. V.36 р., рудник.

Моя дорога! От уже й кінець травня, а я як дістав од тебе останню листівку від 26 березня, – більш, як 2 місяці тому, – так і по сі пори. Вчора привезли пошту. Є мені – газети, що ти їх посилаєш, а листів нема та й нема. Невже не пишеш? Я вже не знаю, чим і пояснювати це все. Сказать би – пошта?! Так газети ж проскакують! Ну, ще посилка б затрималась, бо ми маємо відомості, що посилки десь застряли в Тр[оїцько]-Печорському. Є навіть декому «извещение» про те, що прийшли посилки, а посилок на «нашій» пошті в Подчерьї – нема. А листи приходять. А мені нема та й нема. Голова пухне, різні всілякі думки, безкінечний сум і туга.

Газети я вчора дістав квітневі. Власне, їх привезено вчора, а дали мені їх сьогодні. Я ще не роздивився добре за які числа. У всякім разі – за середину квітня. За 14 квітня зиркнув на одну. Не може бути, щоб ти не писала на цей період… Чому ж нема? Я написав тобі, щоб ти заадресовувала листи через Кедровий, бо був такий наказ. Страшенно жалкую й прошу тебе писати на стару адресу, просто на рудник Тр[оїцько]-Печорського району, бо «наказ» той уже призводить до того, що листи і пропадають і затримуються на місяць і більше. Пиши, голубко, на стару адресу.

Листа цього передаю через Марусю Рославцеву, що їде додому. Вона була в нас тут санітаркою в лазареті й лікувала мене, як я тут хворів. Обіцяє зайти до тебе в Архангельську. Я її прошу зробити це. Як зайде – розкаже, як тут живемо. Як не зайде – попрошу цього листа кинути там, аж у самому Архангельську в поштову скриньку. Їде М[аруся] на Донбас, хоч сама не з Донбаса, а їде вона до чоловіка, що його набула вона тут у лагері і який звільнився в березні м[іся]ці.

Почастуй її й допоможи там порадою, як їй далі подорожувати.

Життя моє сіре. Відповіді на мою заяву про побачення ще нема. Проїхав зас[тупник] Я[кова] Мойс[ейовича] повз нас