Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

з іншими держави, відчули прихильність і тепло з боку іншонаціональних письменників, у психології яких давно стерся або й ніколи не існував комплекс неофіта; нас явно підтримували, й це додавало нам отухи. Не забуду виступу польського письменника Єжи Пахльовського, який наприкінці вечора вийшов на сцену і сказав: «Без вільної України немає вільної Польщі, а теж і нової Європи!» До мене нахилилася норвезька письменниця – перекладачка з російської Гелена Краг і попросила вибачення… Днем раніше ми вечеряли з нею за одним столом; я розмовляв по-англійськи, вона бачила, як це мені важко, і перейшла на російську мову. Коли ж я заговорив по-українськи, пані Гелена фиркнула: «Не люблю націоналістів!» Я відказав: «Надто швидко ви, норвеги, забули, що таке націоналізм для поневоленого народу». Тепер вона прошепотіла мені до вуха: «Націоналізм для пригноблених націй – єдиний порятунок».

Україна ще довго входитиме попелюшкою в європейське товариство, а як задовго – це залежить від нас самих: наше самопочуття в міжнародній компанії регулюватиметься власною культурою, освіченістю, отесаністю. І тільки цим, а не криком здобудемо собі авторитет; кулаками і зверхністю доводять свою правоту лише провінціали, а Європа провінційності не терпить…

Після виступу Єжи Пахльовського недбало підвелися з місць російські письменники і вийшли: тяжко було їм перенести успіх українських колег, й це було сприйнято громадою як випад дрімучих провінціалів; вечір російської поезії був потім фактично збойкотований.

Не зловтішаюсь, бо зловтіха не є прикметою цивілізованої людини, й ніхто ще не переміг противника заздрістю – лише гідністю. Та як тяжко дотримуватися гідності поруч з хамством!.. У ресторані ми не мали визначених місць, як це звичайно в круїзах буває, – сідали, де було вільне місце. Тому я й Анатолій Погрібний (мешкали в одній каюті) щоразу обідали й вечеряли в новій компанії. Такий протокол було продумано вмисне – щоб люди якнайшвидше перезнайомилися. Завдяки цьому ми подружили з письменником із Фароських островів Паулі Гейнесом, з чарівною ескімоскою Йоганною Плятоу – гренландською поетесою, яка в себе вдома займалася трьома професіями: учительством, мисливством і літературою, з видатним грецьким письменником Антонісом Самаракісом – колишнім в’язнем часів «чорних полковників», з норвежкою Геленою Краг, а з Єжи Пахльовським заприятелювали й обмінялися книжками; я подарував йому видану в Польщі «Орду»… І випало якось сидіти за одним столиком з трьома росіянами, серед яких був голова Спілки письменників Петербурга Михайло Чулакі. Цей письменник потім на конференції, присвяченій проблемам національних меншин, виступив із шовіністичною промовою про благотворний вплив і прогресивне значення асиміляції. Відповів йому професор Погрібний: він поставив під сумнів потрібність перебування в круїзі, який називається Світовим Відродженням, людини, що проповідує антидемократичну ідею поглинання слабших націй сильнішими. А Олег Микитенко запитав Чулакі: з ким, на його думку, мають намір асимілюватися росіяни – чи, бува, не з китайцями?.. Тоді ж, за столом, ми ще не були знайомі, й годилося перекинутися словом. До нас заговорили по-російськи, ми відповіли по-українськи; далі сусіди перейшли на англійську мову, і ми так само вчинили; врешті російські письменники встали, Чулакі повів плечем і, відходячи, мовив уголос: «Дожились!»

Хтось із моїх читачів, можливо, обізве мене русофобом. Але ж ні – я ним не є, навпаки – немов Діоген з ліхтарем удень, шукаю росіянина, який щиро привітав би мене з моїм великим щастям – незалежністю України. Нема…

Колись, під час московсько-більшовицької окупації, я ще вряди-годи зустрічав росіян, які мені, невільному, співчували, попліскували поблажливо по плечу, мовляв, «все это когда-нибудь образуется», та жоден з них ніколи й не припускав такої думки, що Україна може відокремитися від Росії. Тепер же в пересічного росіянина нехіть до українця подвоїлася, потроїлася, перейшла в ранг ненависті, й найкращий приклад цього – Солженіцин. Колишнє похихикування над малоросом нині змінилося хамським реготом, що переступає межі пристойності і глузду; від жартів, які донедавна дозволяло собі оплачуване Українською державою російське телебачення, стає просто-таки незручно… Ну що б ви сказали на такий дотеп в рубриці КВК: «Чи може український Президент поцілувати Стіну плачу в Єрусалимі?» – «Може, якщо її намажуть салом!» Ф-фе! А з якою жовчю вимовляють диктори слово «незалєжность» – і та жовч тут же відпльовується їм в обличчя, а вони того не відчувають… Бо ніякі демократичні гасла неспроможні заглушити російську імперську ментальність, вона свербітиме колишньому окупантові, немов короста, доти, доки залишатиметься в підлеглості Росії хоча б один народ.

На конференції з питань національних меншин говорилося про євреїв і курдів, про гагаузів і кримських татар, не було тільки мови, бо й соромно таку проблему порушувати, про безправ’я більшості в Україні. Конференція відзначала, що український Закон про національні меншини найдосконаліший, і ніхто не впімнувся про захист мови українського народу, яку він у своїй державі, під національними прапорами, щоденно втрачає… Бо хто про це відає, таке нікому й до голови не прийде.

Та що говорити: надто довго перебувала Україна у московській неволі, й тому теж довго ранитимуть наше серце курйози, пов’язані із стереотипами, за якими Україну вважають частиною Росії… Коли підходили до Одеси, команда теплохода сповістила про переведення стрілок на годину вперед, бо ж в’їжджаємо до Росії. Ми з Погрібним зайшли до капітана теплохода й довго його переконували, що Одеса – це Україна, над якою московський час більше не владний.

По дорозі з Одеси в Констанцу в кінотеатрі корабля відбувся семінар на тему «Дороги вікінгів» – тобто «Шлях з варяг у греки». Я виступив з доповіддю про задовго до вікінгів прокладену апостолом Андрієм Первозванним дорогу в протилежному напрямку й зацікавив нею шведів. Хтось навіть пожартував з цього приводу: буцімто я хотів нагадати нащадкам вікінгів про зворотний путівець додому…

Дозволяю собі перервати розповідь про круїз між трьома морями й пройтися шляхом, яким я не ходив, проте належить він мені як спадкоємцеві доісторичних оріянів – прародичів українського народу.

Ходімо з Андрієм Первозванним до межі світів.