Читати книгу - "Сповідь"

Цей обід мав для мене й інші вигідні наслідки: про нього заговорили в Парижі, і він змусив замовкнути чутки, що їх усюди поширювали мої вороги, ніби я був у смертельній ворожнечі з усіма, хто там був, а надто з паном д’Епіне. Покидаючи Ермітаж, я дуже люб’язно подякував йому в листі, він мені відповів не менш люб’язно; і ці милі речі не припинилися ні з ним, ні з паном де Лалівом, його братом, який навіть приїхав до мене в Монморансі і прислав мені свої гравюри. За винятком двох невісток пані д’Удето, у мене ні з ким з її рідних ніколи не було ніяких неприємностей.

Мій «Лист до д’Аламбера» мав великий успіх. Так було з усіма моїми творами, але цього разу успіх був пов’язаний із сприятливішими для мене наслідками: він навчив публіку не довіряти інсинуаціям гольбахівського гуртка. Коли я поїхав до Ермітажу, ці добродії з властивою їм зарозумілістю пророкували, що я не витримаю там і трьох місяців. Побачивши, що я витримав двадцять місяців і, змушений виїхати з Ермітажу, все-таки залишився в селі, вони почали стверджувати, що я це зробив, тільки щоб наполягти на своєму, і що я до смерті нудьгую в цьому притулку, але, мучений гординею, вважаю за краще впасти там жертвою власної впертості, ніж відмовитися від нього і повернутися до Парижа. «Лист до д’Аламбера» був пройнятий душевною лагідністю, в якій відчувалася щирість. Якби в моєму притулку мене мучила нудьга, це позначилося б і на статті. Так і було з усім, що я написав у Парижі, але, відколи я почав жити в селі, мій тон змінився. Для тих, хто вміє спостерігати, це мало вирішальне значення. Всі переконалися, що я повернувся в рідну стихію.

А тим часом цей твір, попри всю його лагідність, завдяки моїй дурості і моїм постійним невдачам, створив мені нового ворога серед літераторів. У пана де Попліньєра я познайомився з Мармонтелем,[181] і знайомство це продовжилось у барона. Мармонтель був тоді редактором «Французького Меркурія».[182] Оскільки з почуття гордості я ніколи не посилав своїх творів журналістам, а йому хотів послати, але не як журналісту і не для того, щоб він заговорив про нього в «Меркурії», то я написав на його примірнику, що посилаю його не редакторові «Меркурія», а панові Мармонтелю. Я гадав цим полестити йому, а він побачив у моєму вчинку страшенну образу і став моїм непримиренним ворогом. На цей лист від відповів увічливо, але з жовчю, яку неважко було помітити, і з того часу не проминав нагоди шкодити мені в суспільстві або погано відзиватися про мене в своїх творах. Так важко не зачепити надзвичайно чутливу самолюбність письменників, а коли робиш їм ласку, треба уникати найменшої двозначності.

Заспокоївшись у всьому, я скористався досягнутим мною дозвіллям і незалежністю, щоб знову взятися до перерваної праці. Тієї зими я закінчив «Юлію» і надіслав її Рею, який наступного року надрукував її. Проте цю працю було ще раз перервано – мене відвернули дрібні, але досить неприємні події. Я дізнався, що в Опері готується нова постановка «Сільського чаклуна». Обурений зухвалим поводженням цих людей з моєю власністю, я відшукав доповідну записку, яку свого часу надіслав панові д’Аржансону, але яка залишилася без відповіді, я зробив у ній виправлення і передав через пана Селона, женевського резидента, разом з листом, який він погодився доправити графові де Сен-Флорантену, що змінив д’Аржансона в керівництві Оперою. Де Сен-Флорантен обіцяв дати відповідь, але не зробив цього. Дюкло, якому я написав про мій протест, поговорив з «маленькими скрипалями», і ті погодилися повернути мені не мою оперу, а право безкоштовного входу, яким я вже не міг користуватися. Побачивши, що мені годі знайти справедливість, я відступився. Дирекція Опери, не відповідаючи на мої доводи і навіть не слухаючи їх, розпоряджалася й далі «Сільським чаклуном», як своєю власністю, і мала з нього прибуток, незважаючи на те, що він, безперечно, належить тільки мені.[183]

Відколи я скинув із себе ярмо своїх тиранів, я провадив досить приємне і мирне життя. Позбувшись чарівності дуже палких прихильностей, я звільнився і від тягаря їхніх ланцюгів. Відвернувшись від друзів-покровителів, які бажали будь-що розпоряджатися моєю долею і поневолити мене своїми непроханими і вдаваними ласками, я вирішив надалі триматися простих доброзичливих стосунків, які, не обмежуючи свободи, роблять життя приємним, бо їх необхідною умовою є рівність. У мене було скільки завгодно таких знайомих, і я міг втішатися радощами спілкування з людьми, не мучаючись залежністю від них. Я відчув, що такий спосіб життя підходить моєму вікові якнайкраще, щоб я міг скінчити свої дні в тиші і спокої, далеко від бур, сварок і чвар, що ледве не поглинули мене.

Коли я жив в Ермітажі і потім, після свого переселення до Монморансі, я завів по сусідству кілька приємних знайомств, які ні до чого мене не зобов’язували. Перш за все назву молодого Луазо де Молеона, котрий дебютував тоді в адвокатурі, не знаючи ще, яке посяде в ній місце. На відміну від нього, я щодо цього не сумнівався і пророкував йому блискучу кар’єру, яку він справді робить тепер на очах у всіх. Я говорив йому, що коли він буде строгий у виборі процесів і виступатиме лише захисником правди і доброчесності, його талант, окрилений цими піднесеними почуттями, зрівняється з генієм найбільших ораторів. Він пішов за моєю порадою і відчув її дію. Його захист пана де Порта гідний Демосфена. Щороку він проводив канікули в Сен-Брі, за чверть льє від Ермітажу, у родовому маєтку Молеонів, що належав його матері і де колись жив великий Боссюе. Ще кілька подібних господарів у маєтку, і дворянству нелегко буде підтримувати сімейні традиції.

У тому ж Сен-Брі у мене був знайомий книгопродавець Герен, людина дуже розумна, освічена, люб’язна і для свого становища видатна. Він і познайомив мене зі своїм другом і кореспондентом Жаном Неольмом, амстердамським видавцем, який надрукував згодом мого «Еміля».

Ще ближче до мене жив пан Мальтор, гролейський кюре, народжений радше для того, щоб бути державним діячем і міністром, ніж сільським священиком, або ж керувати принаймні єпархією, якби тільки посади роздавалися відповідно до талантів. Він був раніше секретарем графа дю Люка і дуже добре знав Жан-Батиста Руссо. Почуваючи однаковою мірою повагу до пам’яті цього знаменитого вигнанця й огиду