Читати книгу - "Спомини"

15. На кінець прохаю дуже звільнити мене від ведення дальшої дискусії таким способом. Це понад мої фізичні сили. Ви знаєте, що я так мучусь і караюся вже 25 літ, почавши від 1937 p., коли-то після пацифікації почалась манія атентатів, а опісля війна з своїми страхіттями, арешти, ставлення під “стенку” (я стояв кілька разів не тільки під більшовицькою, але і під польською, грозило мені і Ґестапо), важкі тюрми, каторги і ін. А при тому коли була тільки сяка-така можливість, я мусів виповнювати свої обов’язки, самі про себе дуже важкі. Я можу вислухати спокійно Ваші закиди, заміти і запити і дещо пізнійше, на бажання, відповісти на них усно чи письменно, але в розважний спосіб. А так це Сизифова праця[799] — черпати ситом воду. Мій вік не є вже такий видержливий, і такі процедури я переходив на слідствах. Я розумію, для Вас це може бути і розривка в теперішніх літах і вигідних умовинах. Ви можете не відчувати жодного тягару, а мене все це болить — і кожне шорстке слово. Я вже представляв, що ми не в Академії Наук на рівних правах, що ми неспівмірні величини під кожним оглядом. Ви — Міністер, а я — каторжник без жодних прав. Я — науковець, не політик, а митрополит, а Ви — не науковець, а політичний керівник з фізичною силою в руках. З позиції сили, як кажуть, не вмію говорити. А крім того, я приходжу з тюрми і вертаю в тюрму, виїхав з тюрми і заїхав до тюрми. І так вже, слава Богу, 17 літ, і завжди під автоматами. Один із Ваших начальників сказав: “Якщо би так попало на інших, то з його костей не було би вже сліду”. А такі умовини не дуже-то сприяють якій-небудь науковій праці. Слушно відповів предс. Хрущов американцям: “Якщо би вас обставив не десятками, а сотнями баз, як би ви себе тоді почували?” Si parva magnis comparare liceat[800], то можна це і в нашому випадку примінити у великій мірі. Ваші начальники — і ті, що мене везли, і ті, що мене приймали, — однозгідно запевнювали мене, що не хочуть мене убивати, але якось рішити справу. І усе окруження і умовини так діють пригноблююче і депримуюче, що я впрост вгинаюся. Я їхав до лікаря недужий, не спавши ніч, на лікування, а Ви, громадянине міністер, перейняли мене на своє “исправление”[801]. Кілька годин зариваючої, прикрої не так дискусії, як оборони від смерти — це навіть для кожного здорового науковця виснажуюча праця, не то для мене, хирляка, чи, по-ляґерному, доходяги.

Я переконався, що Ви, і Московське, і Київське КҐБ не здаєте собі справи, що то таке тюрма і ляґер, бо в них Ви не сиділи, а якщо хто і попав, то не вертав вже на своє давнє місце. Мені не раз говорили ув’язнені слідчі, і прокурори, і військові офіцери: “Ми не припускали, що тюрма і ляґер такі страшні!” Їм не одному розчерепили голову.

У 1953 році приїхали були до мене на Потьму полковники МВД в Москві. Вони принесли, як звичайно, чеколяду і харчі і давай зі мною заводити дискусію про тодішню енунціяцію Радянського правительства до всіх держав світу: “Що ви про то думаєте і про інше?” На це я відповів: “Високоповажні громадяни полковники, зрозумійте, що я ледве дихаю, навіть покріпившись. Я ж не маю тих сил, що ви. Ви приїхали в силі віку і з найкращих умовин волі. Крім того, я не виходжу з відпочинкового дому, але з тюрми. До того ж я не мав тут свого кабінету з телефонами і секретарями для інформації. Хіба час від часу, з трудом, зарву якусь ґазету”. Та мимо того я порівняв їх обидві відозви — і Сталіна, і нового уряду — і виказав, що їх остання стоїть далеко вище, далеко ліпше зредаґована і приємливіша для всіх контрагентів. І вони були дуже вдоволені. Крім того я з місця написав їм і доповідь, з якої в Москві були дуже вдоволені. Але то мало товариську, невимушену, лагідну форму і характер, і мене так дуже не вичерпувало. І щонайменше — то не була розмова з ворогом народу.

16. Я визнався і у Вашому доказовому арсеналі і у Вашій методі і меті. Вам не ходить про те, щоби зорієнтуватися в справжніх умовинах і дійсному стані Греко-Католицької Церкви, перевірити свою дотеперішню акцію і тактику супроти неї, підійти критично до наслідків чи, як деякі хочуть, осягів, але, як то вульгарно висловлюються, приперти мене, зловити на якомусь експромті, спровадити до абсурду, показати, на якому то я лихому путі і який то я “враг народу” — словом, пробувати останню ставку, а часом і побавитись, як кітка з мишею перед смертію. Ви маєте моїх десятки томів слідства. Вони, видно, нікого не переконують, але йти в тому напрямі дальше і тим самим методом немає найменшої цілі. Мені товкли вже ці арґументи буквально десятками літ на слідствах і інших розмовах, що єдино правильною є Православна нез’єдинена Церква на Україні. Але то в найкращому випадкові наївність — перевертати історію догори ногами. Казав Сталін, що закони природи незмінні і їх тільки можна повертати на свою користь. Так само незмінне є минуле, і з нього можна тільки вчитись, а не перероблювати його. Historia magistra vitae![802] Мій науковий