Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Учись! Це – головне!

А чого це мамочка так пізно виїхала? Непокоїть мене те, що треба їй буде швиденько вертати, щоб не замерзнути в дорозі.

У нас уже на осінь зовсім повернуло. Дощики йдуть. Холоднувато. Дні сірі, похмурі. Скоро-скоро вже закидає нас снігом, і будемо ми цілих 6 місяців, як ведмеді в берлозі, сидіти по своїх хатках, під снігом.

А літо було тепле, сухе. А скільки, Мурочко, ягід було! Всяких! Червоної смородини ще й тепер сила в лісі! Вона вже не червона, а чорно-червона! Бордова! А черемхи! А от грибів нема! Пам’ятаєш, скільки їх торік було в Кедровому?! А цього літа нема – сухо в лісі. Сухе літо – і великі навкруги нас були лісні пожежі. Багато ліса вигоріло. Були такі дні, що за димом і сонця не було видко. Горіло десь далеко, а дим слався на сотні кілометрів.

Ну, будь здорова, весела, не сумуй, не печалься. Мама скоро поверне, привезе тобі всю мою до тебе любов, ніжність і прихильність, моя ти дорога! Чи не писала Вячкові? Напиши йому! І мені напиши! Добре?

Цілую.

Твій дядько Павлуш[а].

Лист Остапа Вишні до Маслюченко М. М.

18 вересня 1936 р.

18.ІХ.36 року

Дорога моя Муреточка!

Писав я тобі аж два листи недавнечко, та й забув тебе привітати з днем твого народження. Заклопотаний я дуже, голова забита, запаморочена. Прости мене за це. Хоч і з запізненням, – а щиро я тебе поздоровляю, бажаю рости кріпко й високо, бути здоровою, щасливою, розумненькою й радісною. Щоб ніколи тебе ніяке лихо не торкалося, щоб усміхалося тобі завжди й усюди життя. 13 років уже тобі! Біжить час, швидко біжить, і ніхто нічим його спинити не може. Пробіжить час і мого горя – і будемо ми знову вкупі, будемо веселіші, не такі загорьовані, як тепер.

Це ж і Вячкові нашому 13 років! А я йому навіть привіту послати не можу.

Я тебе, Муреточко, прошу – напиши ти йому, розкажи, що ніколи я його не забуваю, привітай його від мене, скажи, щоб і він мене не забував.

Цього року ти свій день зустрічала сама, без мами, але ти не сумуй, буде час іще, коли цей твій день ми святкуватимемо всі разом, буде в нас весело, буде хороше й тепло.

Мами ще й досі нема! Ще й досі вона десь їде. Я все виглядаю, дивлюсь на Печору, а її нема та й нема! Хвилююсь дуже, бо дуже пізно вона виїхала, як десь у дорозі затримається, то доведеться їй вертатись, щоб не застряти тут на зиму.

Ой, як це все важко!

Ну, будь здоровенька! Пиши мені, не забувай. Цілую тебе кріпко, кріпко.

Твій дядько Павлуша.

Лист Маслюченко В. О. до Вишинської М. М.

1936 р.

1936 р.

Многоуважаемая Мария Николаевна.

Знаю я, что не имею права беспокоить Вас этим письмом, – но желание помочь мужу придает мне смелости обратиться к Вам, лично мне незнакомой, но знакомой из рассказов моего о Вас мужа. Я – жена Остапа Вишни. Остап Вишня вот уже три года на Дальнем Севере, на Печоре, на руднике Еджыд-Кырта Ухтопечорского лагеря НКВД. Была я у него в октябре этого года. Условия его заключения незавидные. Ему 47 лет. Человек он больной. Если к этому добавить климатические и прочие условия его теперешней жизни – перспективы печальны.

Я бросаюсь во все стороны, чтобы помочь ему. Томиться ему в заключении еще очень долго – 7 лет. Для его здоровья, его лет – это до конца жизни. Он подал заявление Верховному прокурору СССР Вышинскому об уменьшении срока лишения свободы. Я к Вам – как к жене, как к женщине. Может быть у Вас имеется хоть какая-нибудь возможность облегчить его положение.

Еще раз простите за беспокойство.

Меня судьба тоже забросила в Архангельск – чтобы быть ближе к нему.

Мой адрес:

Архангельск, Кегостров,

Набережная 18. В. А. Маслюченко.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

17–18 жовтня 1936 р.

17. Х.36.

Моя рідна, моя дорога!

Дев’ять день уже, як ти поїхала, радість ти моя хороша. Я й досі не прийду до пам’яті. І досі я ще бачу тебе, твої очі. І досі ще ти вся в моїй хаті. Я дивився тоді на «Соціалізм», аж поки він не зник останніми своїми вогниками за островки. Я пішов раніше додому, щоб не розревітись – соромно було б перед товаришами. Говорили мені, що ти (принаймні до Вої) їхала добре, було місце. Та так, певно, аж до Уси. А як од Уси? Чи довго ждала пароплава? 17 – сьогодні. За моїми розрахунками ти вже десь у Нар’ян-Марі, а може вже і в Архангельську? Я непокоюсь дуже – щоб, бува, не примерзла десь! Хоч вірю, що ти з своєю світлою головою проб’єшся. Чекаю телеграми з Нар’ян-Мара.

У нас уже зима. Снігу вже багато, все біле. А Печора все ще пливе… Вчора вже появилося «сало», а сьогодні нема. Ждемо пароплавів з харчами, а нема їх й нема. Тривожно.

18. X. Перервали мені писати. Сьогодні взявся ще. Учора мене затрясло. Температура 38,2. У нас погулює грип. Я ліг. Сьогодні t° 37 увечері. Завтра вже встану. Так ото трохи посмикала, щоб не «задавався». Пишу зараз, лежачи в ліжку. 11 год. вечора. Кішка на столі ловить тараканів і крутиться, як скажена. Я їй почепив банта, і вона тепер «благородна».

Все було б нічого, якби ж я знав, що ти вже доїхала. Як одержу звістку (жду з Нар’ян-Мара), заспокоюсь тоді і буду ждати листів.

Позавчора в нас ціле вдома «чревоугодие». З Васьки-Керки принесли нам налімів, харіусів. Ол[ександр] Конст[янтинович] (ти його, на жаль, не бачила – сусіда по кімнаті] привіз із Подчерья рябчиків цілих 5 штук. «Ори, мели, їж»!! Ми такої з налимів юшки наварили, що й господи! Шкода, що нема тебе. Рябчиків поскубли, але й досі ще вони «без движения». Думаємо посмажити по твоєму способу.

Їдуть завтра рано в Подчерье. Спішу писати. Не застане цей лист тебе в Арх[ангельську], мабуть. Я адресую на Кегострів – може Мура його одержить.

Все в нас, як і при тобі було. Ніякісіньких змін, ніякісіньких чуток. Газет нема, – не знаємо, що в світі діється, а радіо все про Іспанію.

Мені здається, що ми з тобою не все переговорили, а як згадаю, чого ж саме не договорили – нічого недоговореного не згадаю. Так ото хотілося б – усе говорити, говорити