Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

— Отже, в договорі є щось, що може мені допомогти? — запитую, не піднімаючи погляду від чашки з холодною кавою, намагаючись зберегти хоча б частинку гідності.

— Насправді, — почав Рома, зосереджено дивлячись на папери, — ти можеш залишити пекарню до моменту закінчення оренди.

Я стисла пальці під столом і усміхнулася настільки фальшиво, що аж щелепа заболіла.

— Справді? — я трохи підвищила голос, намагаючись придушити несподіваний спалах злості. — Це все, що ти можеш сказати після того, як я виклала тобі всю ситуацію?

Він зітхає, схрещує руки на грудях і дивиться на мене з тим самим виразом, який колись мене бісив. Зараз не виключення.

— Міно, ти ж знаєш, що юридично тут немає нічого складного. У тебе залишається три місяці оренди, і якщо ти не знайдеш спосіб продовжити договір або переукласти його, то просто доведеться шукати нове місце.

Ах, ось воно що. Інакше кажучи, "прощаємося, бувай здорова".

— Дякую, Романе, ти завжди такий... корисний.

У моїй усмішці забагато зубів, занадто багато. Я навіть намагаюся натягнути свою професійну "усмішку господині пекарні". Чоловік киває, ніби приймаючи це як комплімент, а потім несподівано нахиляється ближче.

— Є ще одна справа, про яку я хотів поговорити... Ти ще займаєшся тортами на замовлення?

І я вже чую, як десь далеко всередині мене починає лунати тривожний дзвіночок.

— Ну... так, — повільно відповідаю, ще не розуміючи, до чого він хилить. — А що?

Він розправляє плечі, ніби готується до якогось важливого запитання. Я зосереджено дивлюся на нього, намагаючись передбачити наступний хід.

— Я хотів би, щоб ти зробила торт на наше весілля.

Стоп-стоп-стоп. Що? Я чую ці слова, але в мене на секунду зупиняється дихання. Він дійсно серйозно? Моє обличчя, мабуть, виглядає так, ніби я щойно вкусила лимонний тарт, забувши, що в ньому подвійна порція лимонної цедри. Мій колишній, який збирається одружитися з моєю колишньою найкращою подругою дитинства, хоче, щоб я зробила торт на їхнє весілля?

— Ти жартуєш? — нарешті виривається з мене.

— Ні, я серйозно,— говорить це так спокійно, ніби запропонував мені підписати ще одну юридичну угоду.

Моє внутрішнє я — вже крутить сцену, де я розбиваю йому торт в обличчя, але ззовні я беру себе в руки.

— Це... доволі незвичайне прохання. Ти розумієш, як це виглядає, так?

Він знизує плечима, ніби це дрібниця. Звісно, це дрібниця для нього.

— Я знаю, що ти — найкраща в місті, — додає він, намагаючись загравати з моїм его. — А моя киця... ну, тобто Соня хоче, щоб усе було ідеально.

Я кусаю щоку, стримуючи будь-які емоції. А в мені їх зараз занадто багато.

— І ти подумав, що це гарна ідея — запросити свою колишню зробити торт для вашого весілля?

— Я подумав, що це може бути вигідно для твоєї пекарні. Велике весілля, багато гостей… заможних в тому числі, це можливість показати свої таланти.

Ах, звичайно. Яке благородство.

— Я... подумаю про це, — кажу я, не зовсім впевнено.

— Подумай, Міно. Це може бути чудова можливість для тебе.

Його голос звучить впевнено, але мені хочеться закричати. Чудова можливість? Зробити торт на весілля двох людей, яких я навіть не хочу бачити? Це точно мій шлях до успіху... у якомусь паралельному всесвіті, де я не бажаю їх удушити кожного разу, коли чую їх ім'я.

— А ще... Соня дуже хотіла б, щоб ти була на весіллі.

Це точно якийсь жарт! Я вже майже готова виплеснути каву на нього, але зупиняюсь, зображаючи, що дуже зацікавлена. Що за вигадка — запросити мене на весілля колишнього з моєю колишньою подругою! Але замість того, щоб обуритися, у мене в голові блискавично народжується одна цікава ідея.

— Насправді, — продовжую, тепер уже усміхаючись, — я, можливо, все ж таки прийду на ваше весілля. Але не сама. Мій хлопець буде зі мною.

Пауза. Я помічаю, як його обличчя злегка змінюється, майже непомітно, але я це бачу. Він виглядає так, ніби отримав ляпас, хоча старанно намагається приховати емоції.

— Хлопець? — він підіймає одну брову, ледь помітно нахиляючи голову.

— Так, мій хлопець, — повторюю я, намагаючись виглядати якомога впевненіше. — Ми зустрічаємося вже деякий час.

У його очах загоряється цікавість, і він тепер уважніше дивиться на мене, ніби намагається вирахувати, чи це правдиво, чи я вигадала все на місці.

— І хто ж цей щасливчик? 

І ось тут я усвідомлюю, що загнала себе в пастку. Хто? Хто цей щасливчик? Я уявляю, як зараз глузуватиме Роман, якщо я не назву конкретне ім’я. Звісно, він думає, що я не мала серйозних стосунків після нас(і це правда). Усі ці думки проносяться через мою голову за кілька секунд, але врешті-решт...

— Фелікс, — раптово вихоплюється з моїх вуст.

Що?! ЧОМУ я назвала його ім’я?! Я мовчки ламаю себе в голові за таку дурість. 

З усіх імен, які могли прийти мені в голову, я вибрала Фелікса. Та що зі мною не так? Адже в моєму оточенні було стільки варіантів! Максим, що доставляє продукти в пекарню; Георгій з ринку, який завжди робить знижки на фрукти; Остап сусід, який постійно бігає зі своїм собакою і якось врятував мене від спроби самостійно виносити величезний торт. Навіть Назар, електрик, якого я бачу частіше, ніж хотіла б. Але ж ні, я обрала саме того, хто зараз сидить у своєму розкішному офісі й намагається відібрати мою пекарню!

Я ще ніколи в житті не відчувала такого сорому за себе.

— Фелікс? — перепитує Роман, трохи нахмурившись. — Тоді чекаємо тебе з... Феліксом на нашому весіллі, — тепер його слова звучать як виклик, і я відчуваю, що все тільки починається.