Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

Патрісією Кааас, ідеш до туалету — Наташка, йдеш з туалету —

46

Наташка, весь час вона. Я справді думав, що вона — моя доля, я

виросту й вона зрозуміє, який я насправді крутий, а потім познайомив її з майбутнім чоловіком, ну він мене зате навчив грати на

гітарі, ну як — показав базові акорди, ми купували такі трилітрові

банки з вином, такі закручені банки, я носив їх додому, більше ніколи

не бачив таких банок, хлопець Мокрушиної мало не вибив нам двері, вони ще тоді були не залізні, а звичайні, так дзвонив нам у двері, що дзвінок відвалився, а я сказав йому суворо, що Мокрушиної тут

немає, а він кричав крізь двері: «Я знаю, що Мокрушина у вас!», але все-таки пішов. Ось тому я став таким, яким став — а до того

просто читав книжки, грав у футбол і дивився телевізор. Ти знаєш, їхав поїздом з Івано-Франківська, раптом він загорівся серед

поля — так, став серед поля й загорівся, провідниця продала мені

воду за п’ятнадцять гривень, я ще сказав, що вона обов’язково має

бути з лаймом, щоб тушити цю пожежу, не шкодувати ні про що, а

за двадцять п’ять не хочеш, потім приїхав додому, а якийсь чоловік

іде повз і кричить навздогін: «Убивця!», що ви тут такого про мене

наговорили, що таке відбувається, або що я такого там накоїв, поки

їздив туди. Смайлики-хлопчики і смайлики-дівчатка — одностатеві

пари тримаються за руки в бісівському винаході — айфоні для

бідних, знаходиш його у смітнику біля корпорації, над якою світиться

і палає Око Саурона, тому що вийшла нова модель, і ці смайлики

вже застаріли, витираєш його вологою серветкою — це полум’яне

серце, в обрамленні якого вони йдуть у кіно, цей сенсорний екран, який так гучно реагує на твої суворі дотики — ти ж лише у справах, нічого особистого, хотіла продавати корейські креми, взяли на ста-жування в електричці — поки що зубну пасту, куратор казав пасажирам: «Ми з Інституту Богознавця, розробили спеціальну нову

зубну пасту», а ще розповідав про вилку цін, і що це все без націнок, і пасажири підкликали його до себе та радо купували кілька тюбиків

про запас, ти дивилася й думала, кому може бути вигідна ця війна, всі ці іноземні агенти — тобі не вистачало у твоїй письменницькій

біографії листування з якимось невідомим другом, якого ти, ймовірніше за все, ніколи не побачиш, тому це листування таке

проникливе й пронизливе, принижено випрошувати у нього листа

на кілька рядків, щоб включити його у своє повне зібрання творів, яке ніколи не вивчатимуть у школі, бо це зовсім не великий роман, і не роман про кохання на тлі епохи, і навіть не виробничий роман, про завод з виготовлення зброї для повстанців, у стінах якого стільки

47

незафарбованих пробоїн — важливо лише, з яким знаком, і плюс

на мінус усе одно не дає плюс, великий роман більше не можливий —

утішаєш себе, зараз інші темпи життя, ні до читання, ні до писання

немає снаги, поки приїдеш на роботу, навіть літери забудеш, а ви, каже він, навіщо воно вам. Жінка в туалеті кінотеатру миє стаканчики від попкорну, потім сушить їх під сушильницею, вирішуєш, що більше ніколи не будеш їсти попкорн у кінотеатрі, і взагалі більше

ніколи не будеш їсти попкорн, бо це неїстівна їжа, а виявляється, що вона просто любить вирощувати розсаду, стаканчики від попкорну дуже підходять для цього, дуже приємні стаканчики від

попкорну, і до чого тут думки про те, що їх хочуть використати за

призначенням другий раз. Питають її — навіщо взагалі написані всі

ці книжки, їх і так забагато, хто має все це читати, хто захоче все це

читати, марно. Автор не міг придумати собі псевдонім, потім при-думав псевдонім «СКИФ» — «СУБЪЕКТ, КОТОРЫЙ ИЩЕТ

ФАМИЛИЮ», а інший автор написав вірш «Скіфи» і всюди з ним

виступав, теж мені Блок знайшовся, стільки блокових будівель

навколо, коли він ішов до неї з похиленим букетом квітів, завжди блукав

однаковими дворами, і люди, які виносили сміття або вигулювали

підстрижених стилістами цуциків у комбінезончиках у цих дворах, ніколи не могли йому сказати напевне, де потрібний будинок, хоча в

багатьох з них є навігатор, вони могли б просто подивитись, але.

Ганс фон Шмульц передає шифрограму в центр, Арсеній у

цьому впевнений, а це листування з дівчатами з сайту знайомств —

просто прикриття. Агнешка каже, що фон Шмульц — великий поет

та велична постать, він прийшов у баварську спілку письменників

з тацею віршованих роздруківок, відчинивши двері ногою, та спитав:

«Де тут приймають? Не називайте це виборами — це просто про-цедура голосування», і його одразу прийняли — жодного чорного

шару, наші люди не посміхаються навіть за касою МакДональдзу, бо посміхаються точно лише вороги народу, який план у «Водоспаді», найкращому творі Пушкіна? І потім розбір різних од, і більше нічого, оди Петрова-Водкіна, з усіх ненаписаних книжок це найкраща, Агнешка фарбує повіки червоними тінями, неякісні тіні більше не

імпортують у нашу державу, усі ці свинцеві білила й помади, нині

жити на світі набагато безпечніше, Агнешка думає про те, що Анамподест ніколи не був ласуном, навіщо ж він з’їв цей джем з вовчої

ягоди, який невідомо хто приніс і поставив йому під двері —

48

вочевидь, це якась пастка, таку банку просто викидають у смітник, або хоча б у вікно, або несуть на експертизу, а він навіщось намазав

його на білий хліб і почав їсти, родина — найтоталітарніший з усіх

соціальних інститутів, думає Агнешка, а дитина — найбезправніша

ланка в цьому ланцюгу, з’їдає шматочок сала з часником, бо це

корисно для імунітету, підходить до Арсенія та цілує його в скроню, цілком можливо, що у них щось вийде, але не зараз, бо зараз треба

розслідувати таємниче вбивство, дощить, тому що ти взяла сьогодні

парасольку, а не навпаки. «Ти знаєш, що фон Шмульц — шпигун?» —

питає Арсеній в Агнешки, вона недовірливо хитає головою: «Він

просто пише доповіді про свою роботу та відсилає тим, хто дає йому

гранти — він просто пише