Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Відлуння золотого віку 📚 - Українською

Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відлуння золотого віку" автора Солон. Жанр книги: 💛 Інше. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 48
Перейти на сторінку:
таке — форуму спори хрипкі.

Толку у справах не знав, не відав про місто сусіднє,

[10]   Тихих полів круговид — радість йому для душі.

Жнивом рóків ходу, а не змінами консулів числить[192],

   Овоч — про осінь йому, цвіт — про весну дає знак.

Сонце стрічає в трудах, у трудах прощається з сонцем,

   Колом селянських занять міряє й днини ходу.

Дуба, могутнього вже, він пагінцем ще пам’ятає,

   Цей ось одноліток-гай — вже у літах, як і він.

Дальша для нього Верона, аніж темнокóлірні інди,

   Озеро ближнє, Бенáк[193], — море Червоне йому.

Все ж не ослабнув іще та й міць у руках іще має,

[20]   Третя пора вікова бачить його ще міцним.

Інший хай світом блукає собі, забреде й до іберів[194] —

   Матиме вдосталь доріг, цей же — удосталь життя[195].

Архімедова куля[196]

[51 (68)]

Весь небесний ефір уздрівши у скельці, Юпітер

   Аж засміявсь[197] і таке мовив до вишніх богів:

«Бачте, на що спромоглась у своїх пориваннях людина —

   Крихітна куля, а в ній — забавка: мій світотвір!

Рухи світил, весь лад світовий і днів чергування —

   Все в одній кулі вмістив той сіракузький дідусь.

Дух у ній править усім — роями зірок обертає,

   Мірними рухами він квапить той витвір живий.

Ось зодіак (подоба його!) свій же рік оббігає;

[10]   Кінтія[198] — теж мов жива: з місяцем сяє новим.

Так крутить світом своїм зухвале завзяття і радо

   Навіть сузір’ями взявсь правити розум людський.

Що ж я дивуюсь підробним громам простака-Салмонея[199]?

   Всій же природі речей кинула виклик — рука![200]

Викрадення Просерпіни[201]

(Вступ до книги першої)

[(32)]

Той, хто вперше судном[202] морські глибини прорізав

   І неосяжну гладінь грубим веслом колихнув,

Той свого човника смів на вітри мінливі пустити

   Й проти природи піти[203] — в морі шукати доріг.

Спершу — боязко він лиш на тихі хвилі пускався,

   Де неглибока вода, де береги рятівні, —

За якийсь час — суходоли ген-ген лишив за кормою —

   І на вітрилах у світ, в дальні затони, подавсь.

Так поступово[204] в серці зросла стрімлива зухвалість —

[10]   І відівчилось воно страх відчувати в'язкий.

Вже на морях він: егейські вітри й іонійську долає

   Хвилю круту й на зірки дороговказні глядить.

Рутілій Намаціан[205]

Про своє повернення[206]

(З книги першої: 47—164)

[47]   Вислухай, владний, мене, осяйна твого світу оздобо,

   Риме, що сяєш чолом посеред зоряних плес!

Вислухай, отче людей[207] і богів-небожителів отче

[50]   (Ближче й нам до небес через святині твої) —

Піснею славлю тебе й, поки подиху, славити буду,

   Хто ж бо тебе позабув — щастя не знати тому.

Сонце огорне скоріш забуття поволока злочинна,

   Ніж перестану тобі, Риме, пошану являть.

Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні,

   Ген, де ріка Океан[208] землю в обійми бере.

Й Феб, хоч охоплює все, з-за твоїх володінь виганяє

   Коней[209] і за твої ж — їх на спочинок жене.

Кроку твого не спинив ані Лівії подих жагучий,

[60]   Ні Ведмедиця[210], що вся — наче у латах, в льоду.

Як лиш далеко життя сягнуло на північ — усюди

   Чутка про подвиги йде і про чесноти твої.

Рідним краєм ти став для різноплемінного люду,

   Влада твоя на добро несправедливим пішла.

Тих, над ким гору ти взяв, до свого долучаючи права,

   Що було світом колись — містом зробив світовим.

Рід наш, визнаємо, — від Венери й Марса; Венера —

   Від Енеадів, а Марс — то Ромулідів[211] отець.

Збройної сили напір перемоги зм'якшує ласка —

[70]   Марс і Венера в твоїх, Риме, звичáях зійшлись.

Ось чому любо тобі і долати в боях, і щадити —

   Зверхніх долати, а вже, як піддалися, — любить.

Вік наша дяка богам за оливу і сік виногрона,

   І юнакові, що взявсь першим вести борозну.

І для Пеана димлять вівтарі за хист лікування,

   А за чесноти й Алкід[212] — бог серед вишніх богів.

Законотворчими й ти тріумфами світ обійнявши,

   Риме, до миру й добра весь заохочуєш люд.

Хай там яка далінь — хвалу тобі божеську діє

[80]   Хто миротворче ярмо чує на вільнім плечі.

Зорі, що вічні свої путі бережуть кругойдучі,

   Влади ніколи й ніде кращої зріть не могли.

Чи спромоглось на здобутки такі ассіріян оружжя?

   Навіть мідієць[213] і той — тільки сусіда сягнув.

Горді парфян царі й македонські тирани[214] по черзі

   Всяк один одному знав класти закони свої.

Ти, як на ноги спинавсь, і люду, й зброї мав обмаль,

   Мав зате досить ума, досить розсудку ти мав.

Війни з поважних причин ведучи, охочий до миру,

[90]   В славі своїй ти сягнув, Риме, могуття вершин.

Ти владарюєш, та головне — владарюєш по праву:

   Ти й над накреслений злет, обранець долі, піднявсь.

Не зрахувати трофеїв твоїх, оздоб величавих —

   Зорям, що сипле їх ніч, легше б рахунок вести.

Храм озирни — усе тут ряхтить, аж губляться очі,

   Можна повірити: тут — селяться вишні боги.

Що про повітряні арки скажу, струмки піднебесні?

   Навіть Іріді туди, райдузі, не дотягтись.

Радше не арки — гори, скажу, піднялися до неба —

[100]   «Ось же Гігантів труди!»[215] — Греція певна була б.

Рікам у мури свої, до міста, велиш завертати,

   Пишні купальні твої спрагло п’ють води озер.

Маєш, однак, і своїх удосталь жил водоносних:

   Гомоном рідних джерел повниться місто усе.

Неба дихання жарке вони холодять у спекоту,

   Чистого плину ковток спрагу вгамує суху.

Й це ще не все: гарячий потік, раптово пробишись,

   Біля Тарпеї колись стримав напір ворогів[216].

Плив би й тепер він — випадком я цю подію назвав би,

[110]   Він же порятував — й тут же під землю пірнув.

Що вже скажу про гаї — не під небом, таки у палацах,

   Де свої співи снують ховані тут же пташки?

Рік тут, по колу йдучи, весні твоїй вічній радіє

   Й на твої втіхи теплом дихає навіть зима.

Риме, зведи ж лавроносне чоло! Свята твоя сивінь

   Хай, повернувши снагу, закучерявиться знов!

Хай золота діадема ряхтить у вінку вежоноснім[217],

   Хай злотосяйний

1 ... 16 17 18 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння золотого віку», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відлуння золотого віку"