Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

й саду… Ось така частина мого життя, найсвятіша частина… Хоч би скільки золота мені давали, я не взяв би його в обмін на свою радість. Будьте здорові й не забувайте моша Тімофте. Більше мені нічого не треба. Може… хто знає?.. я доживу до того часу, коли й ви станете славетними людьми. Мош Тімофте буде вже старий, але він пам’ятатиме на ім’я кожного, і йому буде радісно, коли ви провідаєте його й пройдете разом із ним подвір’ям школи, а він нагадає вам усі витівки, що їх ви коїли у шкільні роки… 4

Перед ганком на дерев’яному столі з вкопаними в землю ніжками, зробленими у вигляді букви «Х», стояли два радіоапарати. І хоч своїм оздобленням вони не дуже вбирали зір, черешняки дивилися на них з трепетом і гордістю, ніби на неоціненний скарб. Тільки Цомбі якомога тихше покинув своє місце на ганку, прокрався, мов нечутна стомлена тінь, і лиш тоді, коли його вже не могли бачити ті, хто віддав перевагу гнилим дошкам та іржавому залізу перед його шерстю, майнув, як привид, і зупинився аж біля паркану, біля замаскованого вилому, про який, крім нього, знало ще одне живе створіння. Побачивши це створіння — воно саме пролізло у вилом із такою спритністю, що перевершувала його власну, Цомбі переборов заздрість, подолав власне зухвальство і зробив сальто-мортале назад. І все це в цілковитій тиші.

Хоч Тіка й дуже підганяв подив на обличчях у підлітків біля ганку, він усе одно не забув потиснути лапу, яку простяг йому собака, а потім лагідно погладив його по обох настовбурчених вухах. І лише закінчивши давно заведений ритуал, малюк тихесенько рушив до мети, яку визирив ще з-за паркану: до діжки поблизу ганку. Собака йшов за ним, аж промінячись від щастя: господар його сьогодні дуже великодушний, бо зазвичай гладив тільки одне вухо; від радості пес ладен був зробити разів вісім підряд сальто-мортале, але відчув, що слід поводитися дуже обережно. Тому він не заскавулів зрадливо, навіть побачивши, як Тік зникає, мов тінь, у бочці. Тільки почув, що там захлюпотіло, але поспішив перекрити те хлюпотіння, голосно загарчавши, ніби на кота.

Опинившись у воді по кісточки та ще оббризкавшись увесь аж до голови, бо надто енергійно стрибнув у діжку, Тік будь-що силкувався погамувати дригоніння, яке вже охоплювало його всього.

Інший давно прокляв би все до дідьчої матері та виліз би зі схованки. Але Тік умів дивно уникати прикрощів: замість того, щоб думати, ніби його переслідує невдача, він, навпаки, уявляв себе пестунчиком долі. І тому, щоб перетворити якусь прикрість у радість, йому треба було лише кілька секунд та кілька запитань. Приміром, у цьому становищі, в якому він опинився зараз: а якби напередодні йшов дощ?.. А якби два дні тому з діжки не вибрали на прання майже всю воду?.. А якби замість води тут були попіл, вапно, або смола?.. А якби замість діжки тут стояв ящик для сміття?.. Потроху він уже не відчував, що ноги у воді, а дрижання зникло. І це було дуже вчасно, бо перед ганком відчулося пожвавлення.

— Як бачите, я виконав свій обов’язок, — сказав Йонел, блукаючи трохи неспокійним поглядом по чистому небу. — Як ми й домовлялися, я приніс апарати… А ви, мабуть, уже встигли владнати питання з човном, бо воно ж не таке складне…

Марії геть не сподобалися слова, а особливо Йонелів тон, і вона подумала: «Ага! Починаєш театральну гру, любий наш винахіднику… Ну, то я тобі зараз покажу!»

Але Дан відчув її намір і негайно випередив її:

— Чому б нам не владнати його?.. Віктор уже давно знайшов, як це зробити. Чи не так?.. Зараз ти побачиш, Йонеле! Скажи, що може зрівнятися з човном?.. Не муч свого мозку, мамо рідна! Я тобі скажу: пліт!

Йонелове обличчя спохмурніло:

— Пліт?! Але ж це безрозсудно, нерозважно, це… просто дурниця. Або ми йдемо, споряджені як слід, або відмовляймося від експедиції. А що, якби я замість рацій приніс горни?

Погляди всіх звернулися до Віктора, і в них можна було прочитати бажання почути гостру відповідь. Але відповів Віктор не одразу. До певної міри він був згодний з Йонелом, бо добре розумів від самого початку, що пліт — останній захід, може, й не найгірший, але він спрямовував їх на певні ризики, найбільший із яких — що вся експедиція сяде на мілину. Адже пліт незграбний, ним важко керувати, його важко зупинити, важко транспортувати там, де нема води, морочливо проводити серед вузьких берегів, він міг стати мукою для них, але відмовитися через це від експедиції, яку вони так вимріяли й до якої готувалися так клопітливо? Ні! Подібне нікому й на думку не спадало!

— Якщо не знайдемо кращої ради, вимушені будемо користуватися плотом, — мовив Віктор. — Хто його знає?.. Може, там, на місці, пліт виявиться кращий, ніж човен…

— Віктор слушно каже, — вихопилась Марія. — Нічого й думати відмовлятися від експедиції. Я піду сама, якщо ви не захочете!

Дан, Урсу й Лучія теж відповіли так само категорично. Посупившись якусь мить, Йонел і собі рубонув рукою повітря:

— По правді, я теж такої думки. Безперечно, ми ж не лізтимемо в кожну пастку. А втім, навіть із човном не можна почувати себе в повній безпеці…

— Якби ми слухали тебе, — Марія не поминула нагоди вколоти його, — то навіть у підводному човні не почували б себе в безпеці… тобто в повній безпеці. Навіть на броненосці…

— Що ти знаєш про підводні човни й броненосці? — спалахнув Йонел. — Дивись за своїм паперовим мотлохом із намальованими серцями й стрілами… з журбою, коханням, муками, смертю та…

Сварка ось-ось мала вибухнути. В очах замиготіли блискавки — провісники грому… Але Лучія, на їхній подив, стала дивовижним громовідводом:

— Здається, вам потрібен човен, чи не так?.. Човен легенький, красивий, просторий…

— Нарешті й до