Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

— Думаю, ти правду кажеш. Я нарешті прокинулася… Але прокинулась тільки я, бо ви всі спите… І досі ще спите!.. Але я все одно не розумію, чому вам не сниться… човен Петрекеску… його мисливський човен…

Усі черешняки аж очі витріщили. Дан так ляснув себе по лобі, аж виляск покотився по всьому подвір’ю. Тік не втримався від цікавості й виглянув із бочки. Щастя, що його ніхто не побачив.

— Петрекеску! — закричав Дан. — Святий Петрекеску! Святий надувний човен Петрекеску! Санта Лучія!.. Як же це тобі самому не спало на думку, несвятий Дане!.. Мамо рідна, що то за човен!.. Легенький, мов сніжинка, і місткий, мов автобус!

Але хто не знав човна Петрекеску! Хто не захоплювався ним! Петрекеску знайшов його кілька років тому під час однієї зі своїх мисливських мандрівок. Човна хтось заховав у покинутій колибі під час війни та й забув його там. Човен справді святий, як казав Дан, тобто це саме те, що треба було черешнякам для їхньої загадкової експедиції.

— Невже Петрекеску дасть нам його? — почувся несміливий голос Урсу. — Всі люди кажуть, що мисливець трохи теє…

Справді, все місто підозрювало, що Петрекеску трохи не при собі; ніхто не знав, коли в нього маячня, а коли він говорить усерйоз. Крім того, його прозивали «злий по-чорному», що мовою тутешніх людей означало — неймовірно скупий. Це його нещастя, як і божевілля, — наслідок війни. Петрекеску був кадровим офіцером, але осколок міни, пробивши йому череп, перепинив військову кар’єру. Чоловік перебрав багато професій, але все марно, аж поки став заготовлювачем у кооперативі. Він безтурботно бродив селами й неходженими місцями, і всі знали, що справжнє його заняття — мисливство. Чимало хто вважав, що такого мисливця, як він, нема в усій окрузі. Ніколи, твердили ті люди, він, стріляючи, не промазав.

— Невже він дасть нам човна? — знову тихо, ніби сам до себе, спитав Урсу.

— А чому б йому не дати? — спалахнув Дан. — Ми всі підемо до нього… Мамо рідна, ви знаєте як?.. Ми одягнемося в блузки й білі сорочки, сині спідниці й штани, чорні шкарпетки й туфлі. В уніформі, вишикувані в дві шеренги. Ми його обставимо, ти й кліпнути не встигнеш. А якщо він вередуватиме й опиратиметься… я введу в бій усі резерви, а треба буде — підключимо й Тіка…

Тік у бочці показав довгого язика і ще навіть махнув ліктем у бік Дана. Але старший за віком черешняк цього не знав, тільки поведінка Цомбі, який погрозливо глянув на нього, одне вухо настовбурчивши, а друге прищуливши, одне ікло виставивши, а друге сховавши, видалася йому трохи дивною.

— Що з тобою, псино?.. Ану, геть звідси… Чуєш?

Цомбі одразу прищулив і друге вухо, показав друге ікло, але якийсь шерех, що його не зміг би вловити жоден інший слух, миттю змінив його думки й наміри. Пес тихенько потягся до бочки, однак Дан розцінив цей дивовижний відступ як виконання його власного наказу.

— Дякую вам за ідею, — сказала з крижаною усмішкою Лучія. — Думаю, настала нарешті пора перейти до радіоапаратів.

Черешняки зненацька відкрили для себе, що в них є і друга радість, чи, точніше, дві радості: човен і рації.

Йонел, опинившись цього разу в своїй тарілці, швиденько запропонував майстерний план випробування апаратів.

Скільки часу, з яким хвилюванням чекали черешняки цього величного моменту! Вони розділились на дві групи, взявши по апарату. Одна група мала залишитися тут, біля столу перед ганком, друга — пройти два з половиною кілометри через сад, леваду, яка вибігала своїми сливами на Цвинтарний пагорб, потім через виноградник, що заглиблювався в перелісок, і аж там, край переліска, біля розпізнавального знака — могили в формі шапки — треба було зупинитись. Часу виділялось обмаль: півгодини — дорога до могили, десять хвилин — підготовка апаратів, десять хвилин — обмін передачами, тобто перевірка, десять хвилин — пауза, півгодини — на зворотний шлях. Загалом — півтори години. Група на ганку — Йонел, Марія й Дан. Друга — Лучія, Віктор і Урсу.

Для тих, що залишилися на подвір’ї, найнестерпнішими півгодини видались… Тікові. Малюкові вдалося після болісних зусиль виштовхнути чопа. Він аж шкуру здер на пальцях, та коли нарешті припав оком до дірочки, то побачив силу-силенну всього і всякого, тільки стіл і апарат, який, безперечно, стояв на ньому, не потрапили в поле його зору. Якби в діжці не було дна, малий швидко придумав би, як побачити стола, але в тому становищі, в якому опинився Тік, залишалося робити тільки одне, щоб помилуватися й собі з того дива перед ганком: час від часу він висовував трішечки голову з діжки. Правда, це було надто ризиковано, зважаючи на непорозуміння між Йонелом та Цомбі. Пес сидів непорушно, поклавши голову на лапи, посередині між діжкою й ганком. Йонел, постійно відчуваючи загрозу, пильнував кутиком ока за кожним рухом собаки.

А час тягнувся так повільно, що Тік ладен був гризти клепки в діжці.

Але й черешняки на ганку не почували себе добре, їх теж пробирали дрижаки, хоч вони й не стояли ногами у воді, як скуйовджений допитливий малюк. Чекання вбивало їх, і вони, мабуть, почували себе ще скутіше, аніж в’язень у діжці.

Нарешті Йонел глянув на годинник:

— Минуло тридцять п’ять хвилин… У-у-ух! Як важко…

Марія на хвильку забула про всі свої сварки з Йонелом. Вона, охоплена якимось розчуленням, підійшла до нього й лихоманково стежила, затамувавши подих, за кожним його рухом. Юний фізик ще раз глянув на годинник, глибоко зітхнув і почав подавати сигнал. Ключ скорявся дотикові пальців. Вицокування — то сильніше, то слабше — чулося ясно, сигнали повторювались, повторювались, повторювались… з паузами поміж ними, з паузами для відповіді, але… відповіді не було.

Охоплений тривогою, Йонел ще раз глянув