Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Р. S. Остап Вишня в прошлом школьный лекпом, окончивший фельдш[ерскую] школу. Он просил, чтобы его назначили в лазарет фельдшером. Не назначили. Держат на общих работах. А т. к. у него III категория – какие же работы он может выполнять – сторожа, ассенизатора и т. д. А медперсонала квалифицированного нет. Хотят Остапа Вишню физически уничтожить! Так что ли?

Лист Маслюченко В. О. до Фурера В. Я.

1936 р.

1936 р.

Москва, Областной парт[ийный] комитет, Кульпроп тов. В. Я. Фуреру.

Многоуважаемый тов. Фурер!

Боясь, что письмо к тов. Л. М. Кагановичу (копию письма я послала Вам), не дойдет по адресу, – прошу Вас, помогите мне, – может быть Лазарь Моисеевич (я верю в его пролетарскую человечность) облегчит Остапу Вишне его последние годы жизни.

В. З. Гжицький

Ніч і день

[1936 р.]

XIV

У житті рідко буває так, як нам хочеться. Греки вірили, що боги заздрять людському щастю. В наш вік люди думають конкретніше, переконані, що не боги, а люди заздрять одні одним. І коли на волі ці почуття якось вуалюються, то в таборі вони оголені до краю. Костянтин Костянтинович, колишній табірний чоловік Наташі, не міг пробачити їй зради і добився, щоб Гаєвського з першим весняним етапом відправили в Еджид Кирту – туди, звідки він півтора року тому прибув на Покчу. З Наташею не дали й попрощатись. У таборі такі події відбуваються в секреті від тих, кого відправляють, – їх повідомляли уже в останню хвилину. Це для того, щоб призначений на етап в останню хвилину не сховався, не порізався, бо бувало й таке, що навіть відрубують собі пальці, аби не йти. Це стосувалося переважно злодіїв, які з різних, тільки їм відомих причин не хотіли покидати насидженого місця.

Гаєвський не належав до тих, що ховаються, він дотримувався засвоєного в таборі принципу – не лізти на рожен. І зараз без великого жалю покидав вигідне місце на базі, покидав жінку, до якої почалось з'являтись почуття, яке, проте, не віщувало великого щастя.

Етап, у якому відправляли Гаєвського, складався з десяти чоловік, переважно колишніх шахтарів, котрі замість шахт потрапили на баржебудування. Це були люди літні, статечні, серед них не було жодного блатного, тому подорож на старому пароплаві «Социализм», що курсував між Троїцько-Печорськом і Нар'ян-Маром, була навіть приємною. Коли в етапі нема блатних, конвой не так пильно охороняє людей. Всю дорогу, на жаль, дуже коротку, бо по воді пароплав швидко здолав двісті кілометрів, Микола милувався мальовничими берегами. Круті скельні змінювали пологі, вкриті чагарником, сіножатями. Всюди вже зеленіла трава, серед якої біліли квіти. Раз у раз приходила думка про Наташу, але не викликала болю в серці, і сам дивувався, що так легко переніс розлуку. Чомусь сподівався кращого у Кирті. Здогади справдились.

У Кирті його чекала приємна несподіванка. Зійшовши на берег з пароплава, зустрів багато знайомих, зокрема Мислицького, і від нього довідався, що тут перебуває Павло Михайлович Голубенко, якого після вбивства С. М. Кірова переведено на так звану штрафну командировку. Чому мав страждати Павло Михайлович через вчинене в Ленінграді вбивство? І не тільки він, а й Гаєвський, і всі ті, кому безсовісні слідчі «пришили» терор. Так само не було ясно нікому з мислячих людей, за що вбито прекрасну людину, улюбленця народу, трибуна, з яких мотивів і за чиїм наказом? Убивцю розстріляно. Перед смертю він, мабуть, не сказав нічого, а коли, може, й сказав, то світ про це не довідався.

Зустріч з Павлом Михайловичем відбулася того ж дня. Це була друга зустріч на далекій Півночі після трирічної перерви. Микола ще стояв у строю, поки солдати, що привезли етап, здавали його своїм колегам, місцевій «вохрі», коли побачив, як з пагорба, де стояло управління рудника, біжить спотикаючись усміхнений і зраділий Голубенко. Йому Мислицький сказав про приїзд Миколи, і він поспішив привітати друга.

– Як добре, що ти приїхав, – були його перші слова. – Дуже добре.

Павло Михайлович за ці два роки майже не змінився, здавалося, навіть мав кращий вигляд: і лице наче поповнішало, посвітлішало, і одягом не скидався на табірника. На ньому була та сама шкіряна тужурочка, в якій ходив у Харкові, а привіз її з подорожі за кордон, у брюках теж ще харківських. «Видно, не зазнавав нападу вурків», – подумав Микола, оглянувши з усіх боків друга. Сам він був уже в усьому табірному, бо з домашнім давно розпрощався (і не тільки з одягом, але й з подушкою – вже рік спав на тілогрійці замість неї). Все це позабирали «соціально шкідливі». Гаєвський, як і Голубенко, належали до категорії «соціально небезпечних». Це була далеко гірша категорія. На питання Миколи, чому добре, що приїхав, він розповів у кількох словах.

– Є вакансія агронома і завідувача сількогосподарською фермою, – говорив захоплено Павло Михайлович. – На цю «должность» я хочу поставити тебе.

Гаєвський подумав, що Павло жартує, але той дивився цілком серйозно.

– Хіба ти вже став начальником, що можеш давати, як ти кажеш, «должності»? – спитав Микола.

– Начальником, їй-бо, начальником, – відповів з притаманним йому гумором Павло Михайлович. – Начальником планової частини. Поняв? – він підняв палець догори.

І тут же пояснив, як це сталось.

Начальником рудника призначили колишнього тюремного наглядача, людину непогану і недурну, але абсолютно неписьменну. Розумним його можна було вважати хоч би за те, що в Павлові Михайловичу він відразу вгадав людину, на яку можна покластись, і взяв його собі в помічники, призначивши начальником планової частини.

За своє довгочасне перебування в таборах Гаєвський мав над собою кількох людяних начальників. Це стосується начальників виробництв, на яких працювали табірники. Щодо начальників охорони і режиму, то там були люди, які не могли похвалитись високими інтелектами, хоч і там були гірші і ліпші.

До тих кращих начальників виробництва належав і цей, що призначив Павла Михайловича своїм фактичним заступником по виробництву.

– Спочатку було важко, – оповідав Голубенко, – але я собі порадив – узяв у помічники справжніх економістів, і від них навчився планово-економічної премудрості. У мене є й зараз талановитий економіст Георгій Миколайович Антипов, Гошею звемо, бо молодий ще, але що він уміє! Х-ха! Він дуже багато дав мені, і тепер я вже знаю шахту як свої п'ять пальців, роботу налагодив, плани виконуємо, начальство поважає, значить – «мечтать о лучшем невозможно», – закінчив він з усмішкою.

Микола слухав уважно, спостерігаючи за виразом обличчя друга, шукав перемін у ньому, але не знаходив нічого нового. Павло Михайлович, яким був там, у Харкові, таким стояв перед ним тут, на березі Печори. І там і тут скромний, людяний, готовий завжди помогти чим може не тільки близькій людині, але взагалі людині, яка потребує допомоги.

– А щодо мого призначення… – почав було Гаєвський.

– Так, – перебив Павло Михайлович, – без мене Карпунов (це було прізвище начальника рудника) нікого на це