Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Джекі знову подивилася на малюнки.

— А це що?

Казумі простежила за її поглядом. На найбільшому аркуші було зображене коло з трьох тварин: леопард вгризався в горло розлюченому ведмедю, той замахувався пазуристою лапою на орла, від якого врізнобіч розліталося пір’я. Дзьоб орла роздирав живіт ведмедя, а золотистий леопард стояв задніми лапами на хвості орла, готовий вчепитися в нього, тільки-но той покінчить з ведмедем. Джекі вже бачила цих звірів на мапі в особняку Яблонських.

— Das ist... ist...

— Війна,— закінчила за дівчинку Лейла.— Всі гризуть усіх, а ми намагаємося вижити. А тепер хутко в ліжечко, сніданок за дві години!

Джекі всміхнулася Казумі й вийшла з кухні. В темряві хтось мало не збив її з ніг. Серце Джекі гупнуло і впало, перш ніж вона встигла збагнути, що зіткнулася з Данилом.

— Нарешті! — засичала вона.— Ти де дівся?!

— Я... так тут...

— Ходімо,— Джекі схопила його за руку й потягла до своєї кімнати.— Розповім тобі державну таємницю.

— Комітет революційних сил Австро-Боснії? — перепитав Данило.

— Уяви. Коли я застукала його з якимось радіо чи то шифрувальною машинкою на даху, думала, він мене звідти скине. А тепер — хоч до рани прикладай,— гірко зітхнула Джекі. Дівчина була дуже стомлена і бліда, й Данило мимоволі її пожалів. Чи витримає Джекі те, на що підписалася?

— І ти погодилася?

— Я що — схожа на Вінстона Черчилля? — роздратовано пирхнула Джекі.— Як мені погодитися, якщо я ні в зуб ногою в цій вашій геополітиці!

Її світло-зелені очі гнівно спалахнули, Данило посміхнувся. Вона досі була тією зеленоголовою Джекі з будинку в Романівці, незважаючи на старомодне вбрання і фальшиве довге волосся.

— Я теж маю для тебе державну таємницю,— Данило схрестив руки на грудях.— До мене приходив Бобриков. Каже, у Вінниці зберуться представники всіх дрібних навколишніх держав і нам треба бути там, хоч умри.

— Може, це якась пастка?

Данило знизав плечима.

— А ще він цікавився, чи не виходив з нами на зв’язок Комітет революційних сил Австро-Боснії.

Очі дівчини розширилися, вона розтулила рота від подиву.

— Він радив не ігнорувати їх.

— Точно лажа якась,— пробурмотіла Джекі.— Чуйка в мене, що вскочимо в халепу. Як же ж мені лячно, а-а-а! Я ж нічогісінько в цьому не тямлю!

— Вам доведеться все з’ясувати, панно Яблонська,— серйозним тоном мовив Данило.— Бо Давид чекає на нас біля Австрійських воріт. Ми їдемо до столиці Українського Королівства, славного міста Вінниці.

Розділ 8

Союз без союзу

У штабній панувала важка, липка тиша. Лейла обвела присутніх суворим поглядом. Кілька пар очей дивилося на неї з явною недовірою, Мак — зі співчуттям, Федя — з напруженим очікуванням, а Яблонський, що розвалився в поточеному міллю кріслі,— з неприхованим глумом. Наче вона сама просила Давида залишати її за командира!

— Ви чудово розумієте,— почала Лейла, намагаючись не видати свого хвилювання.— Ситуація вкрай кепська. Тож не гаятимемо часу. Маку, всі сили маємо кинути на оборону, треба...

— З якого це біса ми маємо тобі підкорятися? Чому ніхто не поцікавився нашою думкою?! — випалив Матей Тодоров.

Лейлу взяла злість. Та хто він у дідька такий? На це зібрання запросили ще кількох вигнанців, аби вони теж знали, що відбувається, але ніхто не надавав їм права голосу!

— Підведися.

— Що?

— Підведися, коли розмовляєш з командиркою! — гаркнула вона.— Свою безцінну думку висловлюватимеш на виборах! А тут і зараз ти маєш підкорятися моїм наказам. Так вирішив Давид.

Хлопець, певно, не очікував випаду і здивовано закліпав.

— Нагадати, що було б з нами, якби не він?! — в Лейли затремтіли руки, вона стиснула кулаки.— Не треба? То стуліть пельки і робіть, що кажуть!

Лейла глипнула на Тео. Тепер він дивився на неї з розчуленою усмішкою, немов на грайливе кошеня, ледь стримуючись, щоб не розреготатися. Клятий ковбой, як же він бісить!

— Чого витріщився?

— Nigdy nie przestanę ciebiepodziwiac[74],— глузливо вимовив він.

— Моя твоя не понимать[75],— роздратовано процідила Лейла.— Маку!

Рудий вигнанець охоче підвівся з краєчку столу, на якому сидів.

— Надішліть один з дирижаблів на розвідку. Нехай доповідають, що відбувається навколо міста. Новобранців відсилайте на поле на південь від Академічного району, одразу за межею міста. Ще слід подумати, як захистити Ратушу. Федю...— вона зробила паузу.— Я доручаю тобі правий фланг оборони. Організуй...

— Що-о?!

Лейла зустрілася поглядом з Тео. Він ошелешено посміхався, але в темно-карих очах зблиснув небезпечний гнівний вогник. Він підвівся і рушив до столу.

— Е-е, ні, зачекай...— нашорошився Федя.— Я...

— Ти доручаєш йому фланг оборони?! — Тео зіперся на стіл і навис над нею.

— Так,— Лейла підвелася йому назустріч.— Без нього ми не відбили б перший штурм. Він кмітливий, він упорається. Вибір маємо невеликий — усі професіонали чкурнули разом з Оздеміром. А тобі я доручаю новобранців. Вони мають навчитися стріляти.

— О ні. Командуй вигнанцями, мила моя, і своїми коханцями,— з презирством кинув Яблонський.— Я маю важливіші справи.

Лейла спалахнула, дихання збилося. Рука потягнулася до кинджала.

— Яблонський, я даю тобі секунду, щоб виб...

— І не мрій!

— Припиніть! — утрутився Федя.

— Стули пельку, попихачу вигнанський!

— Яблонський, та я тебе...

Лейла й незчулася, як у її долоні опинився ніж. Тієї ж миті щось торохнуло та спалахнуло, кімнату затягнуло хмарою порохового диму.

Лейлу наче облили окропом: неможливо вдихнути, неможливо поворухнутися. Ніж у долоні ніби розжарився. У штабній зависла мертва тиша. Лейла повільно обернулася й побачила дірку в стіні просто над своєю головою.

— Ніколи, чуєш? Ніколи не намагайся мені погрожувати,— прокарбував кожне слово Тео.— Я швидший за тебе.

Лейла обернулася й не зводила з нього очей, наче загіпнотизована. Яблонський більше не посміхався. Його щелепи були міцно зціплені, а очі палахкотіли люттю і гострим, нестерпним презирством. Лейла могла б закластися, що він застрелив би її без жодного сумніву, якби не вважав, що вона таки корисна в їхній спільній справі.

Тео пхнув револьвер до кобури, буцнув ногою люк і вийшов з кімнати.

Вигнанці й досі дивилися на Лейлу круглими очима.

Вона злякалася. Так, хай йому чорт, їй стало моторошно. А найголовніше — всі це помітили.

Клятий Яблонський її знищив. Він остаточно сплюндрував її