Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Клятий байстрюк. Бісів кретин. Довбаний...

— Усі вільні.

Лейлині нутрощі ніби зв’язалися в тугий вузол, вона втягнула повітря.

— Лейло, я поговорю з ним,— тихо мовив Мак.

— Вільні! — вигукнула вона.

Матей засміявся, вигнанці почали розходитися. Федя на кілька секунд затримався біля неї, та Лейла не звела на нього погляд, і хлопець пішов. Вигнанка в знемозі опустилася на стілець і вперлася чолом у зігнуті руки. Її переповнювало до болю знайоме почуття — гнів, для якого не було виходу. Вона проґавила Оздеміра, вона не може помститися Яблонському, бо він їм потрібен. Це почуття було таке потужне, що затьмарило страх. Як давно вона не відчувала подібного в цьому світі! Тут усе здавалося геть несправжнім, наче декорації в театрі. Відколи вони з Давидом повернулися з заслання, Лейла почувалася надзвичайно, надприродно невразливою. У цьому світі вона могла все. Вижила в Оздеміровому льосі, не замерзла на смерть у клятих сибірських снігах, уціліла на вулиці Справедливості, відбулася синцями, впавши з даху! Й от тепер...

Яблонський витягнув на поверхню те, що вона сховала дуже, дуже глибоко, і Лейла не могла цього пробачити. Вперше побачивши Фединого двійника, вона одразу вирішила триматися від нього подалі. В Яблонському було щось небезпечне — і справа навіть не в тому, що він повсякчас хизувався револьвером. А в тому, що він без вагань вистрелив у неї. Він кинув виклик її невразливості. Він єдиний не здавався їй декорацією.

Лейла ще раз згадала його важкий, сповнений ненависті погляд.

Її знову замлоїло, але цього разу не з безсилої люті.

Тео вилетів з вигнанського лігва скуйовджений і злий, як чорт. Десь стріляли — ймовірно, тренувалися новобранці, яких йому доручила Лейла. Бісова змія! Вона досі нічого не розуміє. Для неї це лише ігри! Яблонський роздратовано відкусив кінчик сигари, клацнув вогницею, розпалив і глибоко затягнувся. Призначити на ключову роль довбеника, який і гадки не має, з чим вони зіткнуться, лише для того, щоб тримати його ближче до себе і зрештою залізти йому в штані! Й після цього вона роздаватиме йому накази? Дідька лисого! Тео міг би закластися, що в цьому підземеллі знайдеться чимало коханців цієї дівки — то нехай ними і керує. А він робитиме те, що вважає за потрібне. Але перед тим вирушить до старого-доброго будинку Шарлотти. Тео сплюнув і пішов через ліс до міських стін.

Постріли погучнішали, в повітрі з’явився добре знайомий запах порохового диму. На рівному майданчику біля самої стіни вишикувалися леобуржці — одягнені хто як, із сірими від хвилювання й недосипу обличчями,— і цілились у дерев’яні мішені. Гримнув залп — і один з новобранців завалився на спину, не впоравшись із віддачею старої гвинтівки.

І вигнанці вірять, що ця армія захистить місто?

Один з бійців вийшов з шеренги і простягнув руку бідоласі, який оговтувався, сидячи на землі. Тео вже збирався йти далі, але зупинився.

— Тобі так виб’є плече,— боєць забрав його зброю.— Ти неправильно тримаєш гвинтівку...

Ти диви! Це що за бісів знавець? Тео гмикнув, загасив недопалок і рушив до них.

— А ти, либонь, знаєш, як правильно?

Чоловік обернувся. Його щоку перетинав багряний знак вигнанця, а підборіддя і щоки приховувала густа чорна борода. Вигнанець розмовляв німецькою, але з помітним акцентом, отже, він не був корінним леобуржцем.

— Я добре стріляю.

— Добре стріляєш? — криво посміхнувся Тео.— Поки що бачу, що ти добре базікаєш.

У темних очах бороданя спалахнув недобрий вогник. Тео повільно відсунув край куртки від кобури. Вигнанець розвернувся, блискавично скинув на плече гвинтівку і вистрілив у мішень.

Пороховий дим поволі розвіювався. Яблонський примружився, роздивляючись дерев’яну фігуру. Пострілом їй знесло пів голови.

— Непогано,— Тео стиснув губи.— Але в бою ворог рухатиметься, а не стоятиме на місці, наче лялька.

— То кинь тарілку.

Обличчя вигнанця залишалося спокійним, але очі були так само сторожко примружені. Тео гмикнув. У Вайомінгу за таку зухвалість вигнанець поплатився б власним життям. Звісно, якщо не виявився б швидшим.

Новобранці зібралися біля них півколом, з цікавістю спостерігаючи за експериментом. Тео знехотя взяв тарілку, зважив на долоні. Пальці вигнанця стиснули гвинтівку — він готувався щомиті здійняти її на плече. Тео дивився просто йому в обличчя, очікуючи, коли концентрація супротивника дасть тріщину і щось відверне його увагу, але бородань уперто дивився на нього. І Тео жбурнув тарілку в повітря.

Гримнув постріл, їх огорнула хмара диму. Тарілка розлетілася на друзки.

Певно, бородань таки мав шанси вижити у Вайомінгу.

— Як звуть? — недбало кинув Тео.

— Аслан.

— Ти справді непогано стріляєш, Аслане. Можливо, тебе не вб’ють.

Тео розвернувся, щоб іти, але позаду пролунало:

— А ти хто в біса такий? Може, сам спробуєш? Яблонський обернувся до нього і криво посміхнувся.

Екіпаж повільно просувався горбкуватою дорогою, блукаючи серед посивілих від паморозі ланів. Час до часу сумне одноманіття за вікном порушували стрункі ряди сосон, невеликі ставки й зустрічні екіпажі. Обрій наливався червоним, хмари з темно-блакитних ставали попелясто-рожевими. Спочатку Джекі гадала, що вони вирушать до Вінниці залізницею, чи бодай дирижаблем, але залізничний вокзал у Леобурзі стояв порожній від початку протестів, а дирижаблі були корисніші на варті, тож Давид запропонував їхати з маєтку Яблонських до кордону колясою. Крім того, треба було взяти з собою багаж — купу Агнесиних суконь на всі випадки життя. Дорожню, обідню, для прогулянки, для прийому... Яка ж то дурня, особливо зараз! Але сперечатися Джекі не схотіла. Від хвилювання в неї зник найменший натяк на сон, серце калатало мов скажене. Цікава пригода, якою спочатку здавалася подорож до іншої реальності, засмоктувала її, наче трясовина. Аудієнція з королем, виступ у сеймі... чи як вони його там називають, сойм? Боже! Як вона з усім цим упорається?

— Ми майже на кордоні,— з тривогою промовив Давид.— Розмовлятиму я. На цій заставі я багатьох знаю.

Дорога почала розширюватися. Попереду постала темна висока стіна зі сторожовими вежами. Екіпаж зупинився. На одній з веж, спираючись на турель з багатоцівковим кулеметом, мирно дрімав солдат у темно-зеленому однострої. На флагштоку над його головою висів жовто-блакитний прапор.

— Приготуйте документи і чекайте тут,—