Читати книгу - "Коли курява спаде"

Тоді я подумав, що, можливо, й три-п'ять років. Однак як би там не було, я того дня відчув кінець, саме відчув, а не побачив. Я відчув, що в майбутньому світі не тільки не буде туси Мерці, але й узагалі не буде туси. Зникли ж ті вожді, які були на цих землях до появи туси. Однак що ж постане після туси я не побачив. Я бачив тільки, що замок туси похилився і заклубочився курявою, а коли курява спала, вже нічого не було. Так, зовсім нічого. Я не побачив на землі навіть жодного сліду звіра чи птаха. Тільки шар пороху вкривав усе, ніби покривало з пухкого шовку. Озирнувшись на людей навколо мене, я побачив, що вони з головою занурились у свої справи, тільки мій китайський наставник і без’язикий літописець дивляться у роздумах на небо. Вони міркували про справи, що не мали стосунку до навколишнього, — вони думали про майбутнє. Я розповів їм про свої відчуття.

Літописець сказав, що всьому на світі приходить останній день. У його очах відображалося моє застигле обличчя й рухливі хмарки на небі.

Наставник Хуан говорив із закритими очима. У його питанні вчувалося здивування:

— Так швидко? Справді? Це швидше, ніж я розраховував.

Він відкрив свої зовсім порожні очі, провів долонею по своїх жовтих вусах і сказав, що спочатку, коли країна була сильною, то багато земель роздали туси, а потім, коли країна знову стала сильною, виникла необхідність знищити туси. Однак тепер країна зробилася слабкою і маленькою, тож туси змогли проіснувати ще зайвих пару сотню років. Порожні очі наставника Хуана раптом спалахнули:

— Паничу, але ж твої слова означають, що лишилося чекати тільки десять років і ця країна знову стане могутньою!

— Можливо, навіть і десяти років не потрібно буде, — сказав я.

— Чи зможу я, дідуган, побачити той час? — спитав наставник.

Мені не хотілося відповідати на його запитання, тож я в свою чергу запитав його, чому, коли держава сильна, не може бути туси. Він сказав, що він ніколи не вважав панича родини Мерці дурнем, однак що стосується цієї справи, то навіть найрозумніші люди на цій землі її не втямлять. Тому що жоден туси ніколи серйозно не думав про те, що таке держава і що таке нація. Я поміркував над його словами і вони видалися мені правильними, адже я спілкувався з багатьма туси, однак ніколи не чув, щоб вони обговорювали такі питання.

Ми знали тільки, що туси — це правителі серед гір.

Наставник сказав, що одна цілісна й сильна країна може мати тільки одного правителя, який у жодному разі не може дозволити іншим називати себе правителями, навіть якщо йдеться про якогось маленького землевласника.

— Ти, паничу, не турбуєшся про зміни, тому що ти вже не живеш в епоху туси, — сказав він.

Я йому не повірив, адже я знав, що навколо мене повно туси, отже, я живу все-таки в епоху туси, до того ж і сам очікую посісти це важливе місце.

Проте ще більш важливо, що я побачив тільки, як зникли туси, але я не побачив майбутнього.

А хто ж любить майбутнє, яке не може роздивитися?

Насправді дуже багато людей вірили моїм словам про те, що в туси немає майбутнього.

Вони вірили не тому, що це пророцтво вийшло з моїх вуст, а тому, що літописець і наставник Хуан також погоджувались із моєю думкою. Відтак усі були глибоко переконані в правоті цих слів.

І найпершим переконаним був туси Мерці.

Хоча він робив вигляд, що не вірить, управитель повідомив мені, що старий туси найбільше переймається таємничими пророцтвами. І дійсно — одного дня батько сказав мені:

— Я зрозумів — ти не дурень, а святий, інакше чому б тоді небо відправило тебе в цей світ?

Тепер туси Мерці вірив, що моя місія — завершити якусь епоху.

Останнім часом батько весь час важко зітхав. Людина — дуже цікава істота: він очевидно вірив, що все, що стосується туси, зрештою, перетвориться на порох, однак при цьому його розбирала прикрість, що він не зможе до останнього сидіти на цьому високому місці. Він зачудовано дивився на мене й белькотів щось на зразок: «І як це мені випало ростити такого сина?»

На це запитання мені було важко відповісти. Відтак я в свою чергу запитав його, навіщо він народив мене дурником.

Уже зовсім немічний, він раптом вигукнув мені в обличчя:

— Чому ти теперішнього не бачиш,