Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Якось улітку він розповів у своїй конторці таку історію.

– Іду я, – каже, – через кладочку над нашою домашньою річечкою, і така гарна дівчина умивається в потоці, але так генерально, без стєснєнія. Побачила мене і вся зашарілась. Ходи, каже, дядєчку, помилую.

– А я кажу: вибач, доню, щось не маю сьогодні апетиту.

За цю історію співробітники планової частини, які дуже любили свого шефа, нагородили його веселим сміхом. Він хотів, щоб день починався веселіше, щоб люди забули на мить про своє становище, і придумав по дорозі на роботу таку казочку, хоч самому було не до сміху.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

10 січня 1937 р.

10.І.37 року.

Моя дорога! Люба моя! Хороша моя! Листів од тебе я не маю: не дають… Знаю, що листи єсть, але – чи то вони лежать, чи то їх кудись одсилають ще для перевірки (певніше, що лежать), але їх нема в мене. Випадково мав № 4, звідки дізнався про те, де ти була, але той лист був продовженням перших, через те я мало (скоріше нічого) не знаю, як ти жила й живеш, де працюєш і т. д. Болюче мені це страшенно, але єсть тут у нас одна сволочь, уповнов[ажений] ІІІ часті, – який творить оцю всю звірячу штуку. Я прошу тебе писати мені листівки, а листи пиши Є[лизаветі] І[ванівні]. Чи дістаєш ти мої? Просто хоч головою в стінку бийся, – таке твориться з листами. Посилки видають. Але коли б ти схотіла щось післати «мокрого й веселого», посилай на Є[лизавету] І[ванівну]. Добре? Напиши, будь ласка, прокуророві СССР (а ще краще в Комісію Советского Контроля, в Москву) про те, що я не дістаю твоїх листів. Може що вийде…

Я – здоровий. Сумую за тобою кріпко й безнадійно. У нас тут надійшла хвиля «колонізації». Я думаю подавати заяву. Які до того причини? 1) Ти матимеш змогу жити зо мною, тут. 2) Я все ж таки не буду для тебе такою обузою з матер[іального] боку. 3) Я буду позбавлений всяких «случайностей» етапного поневіряння. Зачотів я все ’дно не дістаю, а хоч і дістаю, то 18 день в квартал, чи 72 дні на рік. Для мого «строка-рока-перестрока» – це сльози. Коли б трапилась якась нагода досрочно звільнитися, то це так само торкатиметься мене й колонізованого. Я, звичайно, не уявляю собі того, що ти обов’язково до мене приїдеш, коли я колонізуюсь. Перш за все Мура, а її сюди везти – злочин. Так за те, не треба буде прохати ніяких дозволів на побачення – зможеш – приїдеш на час. Добре?

Все це речі дуже серйозні – і неможливість з тобою порадитися мене вбиває.

Решта ніби все гаразд, їсти є що. Я одягнений, обутий. Дістав нові ватні штани, нову тілогрійку, дістав нову білизну – так що й з сорочками улаштувався. Дуже багато роботи. Я вже тобі писав, що тепер я за «начальство» (не знаю, чи надовго?!) – і «втикаю» по совісті…

За листи думаю скандалити кріпко з тутешніми самодурами – вибираю слушний момент.

Чи надіслала ти мою заяву прокурору? Чи писала куди? Все це ти напиши Є[лизаветі] Ів[анівні].

Як Мурочка? Чи не мерзне? Як учиться? Чи є що од Вячка, чи він уже зовсім мене забув?

У нас зима не холодна, гнила… Ще й досі Печора місцями не замерзла. Тільки два дні було придушило 40°, але зразу ж і пустило.

Взагалі для мене ця зима фізично й матеріально значно легша. Одно тільки – листи… Та тебе нема біля мене. Ой, які це муки!!!

Пиши, моя голубко! Пиши. Мені листівки, а Є[лизаветі] І[ванівні] – докладніше. Тільки таким способом я знатиму про тебе.

Вітають тебе всі… Зубов Федя жде книжки, що ти йому обіцяла прислати.

Газети дістав 2 пачки, адресовані Мурою, ще за вересень і трохи жовтня. Після того нічого. Коли ти прибула в Архангельськ? По моїм підрахункам десь в двадцятих числах грудня? Так? Обнімаю тебе, мою дорогу. І Муру. І цілую вже, цілую, ой, як я тебе цілую, мою голубку. Муркетона теж. Чого вона не пише мені? Може фото Мури вишлеш? Удвох щоб з тобою. Які Ви тепер… Здорові будьте і мене не забувайте.

Ваш Пав[ло].

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

13 січня 1937 р.

13.І.37

Ну, та дорога ж ти моя, та люба ти моя! Де – ти?

«Доле, де ти?» «Доле, де ти?!»

«Чи в Архангельську, у Трамі,

«Граєш ролі, плачучи?

«Чи в Великому Устюзі

«Вкрали тебе паничі?

«І вже може за родину

«Став тобі отой Устюг,

«Обізвися, бо загину!

«Не загину, так устю…!

«Ай, какая неприличная рифма!»

Це, Варюшко, не я винен, а назва така города підводить…

Ні, таки справді, де ти?

Я вже тобі писав, що листів моїх тобі не досилають, а твоїх мені не дають.

Мені дуже, звичайно, боляче, що я не знаю подробиць твого життя, але я напевно знаю, що твої листи лежать тут на руднику, в одного разпросукиного сина, який їх мені не дає.

Але вже одно те, що вони є, що ти мені пишеш, – це вже для мене велика втіха, і я не попускаю голови…

Я вже тобі не раз писав, щоб ти писала на Є[лизавету] І[ванівну]. Не розумію, чого ти цього не робиш – тоді б я знав, і все було б гаразд. Чи дістаєш мої листи ти? Чи може й ти в такому стані, як і я?

Писав я вже тобі, що цю зиму переживаю я значно легше (та й зима поки що не люта), я тепло одягнений, не голодний. Працюю дуже багато – з одного боку це виснаджує, а з другого – швидше летить час.

Писав я тобі й про колонізацію. Я ще заяви не подавав, бо не знаю умов колонізації, що воно й до чого – і от надержую, бо не хочу «кота в мішку купувати»… Та ти знаєш, якось і рука не підноситься самому собі «кайдани» підписати, – все чогось ждеться, на щось чекається…. хоч і не віриш уже ні в віщо, а все-таки десь там, аж там-там-там десь, тліє вогник якоїсь надії… Тліє він, положим, уже четвертий рік, а все ж тліє…

Дуже мені тяжко без тебе… Йдуть роки, небагато вже їх залишилось, а ми все далеко одне від одного. Тільки й лишилось нашого, щоб хоч дивитися тобі в вічі, та прихилити голову до грудей твоїх… Та й це, таке вже ніби наше, таке