Читати книгу - "Джозеф Антон"

також містер Рушді, але вони відсахнулися від нього як від гримучої змії. Жінка, затинаючись, почала телефоном пояснювати Біллові: «У світлі всього, що відбувається навколо нього, ми відчуваємо, не в його інтересах. дуже велика подія. багато запрошених. генеральний консул не в змозі. це не в наших інтересах.» На п’ятдесяту річницю незалежности Індії, на день народження Сінаї Саліма, Салімового творця, як ту Попелюшку, на бал не запросять. Собі ж пообіцяв не дозволити офіційній Індії зруйнувати його любов до країни і її народу. Навіть якщо офіційна Індія так і не дозволить йому ступити на землю його батьків.

Знову він знайшов розраду у чомусь хорошому. Поїхав на кілька днів до міста й купив для Елізабет у «Тіффані[229]» весільний подарунок. Дав інтерв’ю з нагоди виходу антології «Ефект дзеркала» і поїхав послухати, як Девід Берн[230] співає Psycho Killer у залі «Роузленд». Повечеряв з Полом Остером і Сірі Густведт. Пол написав сценарій і тепер знімав за ним фільм «Лулу на мосту», тож запропонував йому роль зловісного слідчого, який допитуватиме Гарві Кейтеля[231] за «третім рівнем[232]». (Жорстокий слідчий після пропозиції Роба-Ґріє зіграти un médécin assez sinistre: це що, у нього вже таке амплуа?) Прилетів з Лондона Зафар, тож вони сіли в мікроавтобус і у страшенну спеку поїхали до Бриджгемтона. Повернувся на Літтл-Нояк-Пас і застав Елізабет у якомусь дивному настрої — вона буцімто його в чомусь підозрювала. Що робив у Нью-Йорку? З ким бачився? Шкода, завдана його мимовільною зрадою, ще не вивітрилася. Він не знав, як йому бути, і весь час повторював, що кохає її. У нього виникли деякі побоювання щодо їхнього шлюбу. Але п’ять хвилин потому вона струсила із себе недобрі передчуття й сказала, що з нею все гаразд.

Поїхав з Мак’юеном купити на вечерю готової тай-ської їжі, що продавалася навинос. Таїтянка з ресторану «Чінда» сказала: «Знаєте, ви вигрядаєте, ви вигрядаєте як чоловік, що писав та книжка». Так, признався він, це я. «Боже, — сказала вона. — Я читала та книжка, я порюбила та книжка, потім ви написари інша книжка, я її не читара. Коли ви робири своє замоврення, ви замовряли м’ясо, і ми подумали, може, Біррі Джоер[233], аре ж ні, Біррі Джоер, він приходить вівторок». За обідом Мартін сказав, що поїде провідати Сола Беллоу. Він трохи заздрив Мартіновим близьким стосункам з найбільшим тогочасним американським прозаїком. Але ж на нього чекає ще важливіша справа. За чотири дні він одружується, і це, здавалося, стане кінцем світу або ж щонайменше кінцем світу з Арнольдом Шварценеґґером. День після їхнього одруження, себто 29 серпня 1997 року, у «Термінаторі-2» назвали «Судним днем» — днем, коли всіляка там ракетноядерна техніка, керована суперкомп’ютером «Скайнет», мала влаштувати для людства справжній голокост. Тож їм випало одружитися в останній день історії світу.

День видався погідним, поле блакитних ко смей аж мінилося барвами неба. В родинному будинку Ізабель зібралися друзі, а він поїхав за суддею. Відтак у колі стояли Пол і Сірі з маленькою Софі Остер, а також Білл і Меррі, Мартін і Ізабель, двоє хлопці Еміс, Мартінова донька Делайла Сіл і сестра Ізабель Квіна, а ще Ієн і Анналіна, і двоє Мак’юенових хлопців, а також Ендрю й Кеймі з донькою Ерікою Вайлі, а ще Гітч і Керол з донькою (його «нехресною донькою») Лорою Антонією Блу Гітченс, а ще мама Ізабель Бетті Фонсека і її чоловік Дік Корнуелл, у чиєму саду вони саме стояли, а ще Мілан на руках у Сірі, а ще Елізабет з трояндами й ліліями у волоссі. Багато хто декламував вірші. Білл прочитав сонет Шекспіра, який він зазвичай читає у таких випадках, а от Пол дуже проникливо прочитав незвичайний вірш Вільяма Карлоса Вільямса «Корона з плющового листя» про кохання, що прийшло у зрілому віці:

У нашому віці уява

крізь хмари похмурих фактів

підносить нас високо в небо,

аби троянди, не шпичаки бачити.

Авжеж,

кохання жорстока

і себелюбна річ,

і геть нетямуща -

принаймні коли засліплена світлом

юности.

Та ми вже старші,

мені ж кохати,

а тобі бути коханою, все одно

воля наша звитяжна,

і нам тримати

цей коштовний камінь

завжди ніжно

пучечками пальців.

Ми хочемо цього,

і всі минемо катастрофи.

Тієї ночі вони тішилися своїми сімома роками неймовірного щастя — ці двоє, що знайшли одне одного серед урагану й міцно притислися одне до одного не через страх перед бурею, але через радість від свого надбання. Від її усмішки посвітлішали його дні, а від її кохання — його ночі; її відвага і турбота додали йому сили, тож, звісно, як зізнався він їй перед усіма друзями, промовляючи своє весільне слово, саме він упав у її обійми, а не навпаки. (Коли визнав це після семи років наполягання на протилежному, вона гучно й здивовано розсміялася.) Світ не закінчився, а почався наступного дня свіжий, оновлений, залишивши позаду всі негаразди. Ми тільки люди, — сказав поет, — і, народжені смертними, кидаємо виклик своїй долі.

Справа кохання —

жорстока річ,

яку ми зусиллям волі

на спільне життя

перетворюємо.

А в день, коли світ продовжував тривати, Ієн і Анналіна також одружилися в муніципалітеті Істгемптона. Вони планували вечірку на пляжі, проте погода обернулася проти них, тож усі вирушили на Літтл-Нояк-Пас і там веселилися аж до вечора. Потім розпогодилося, й вони, як справжні не американці, грали у незмагальний бейсбол на полі позаду будинку, а потім вони з Ієном знову поїхали до «Чінди» за тайськими наїдками, й він далі не був Біррі Джоером.

Британські газети вмить дізналися про його одруження — працівники істгемтонського муніципалітету злили цю інформацію одразу після церемонії одруження — й писали про нього, вказуючи ім’я і прізвище Елізабет. Ось так вона нарешті стала видимою. На мить наче аж затремтіла, проте одразу ж заспокоїлася й поступово звиклася із цим завдяки своїй упевненості та рішучості. Щодо нього, то він зітхнув з полегшенням. Надто вже він втомився від «переховування».

Тієї ночі після барбекю на Ґібсон-Біч вони поїхали в гості до Джона Аведона, коли зателефонував Девід Ріфф і сказав, що в Парижі