Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

чутками, що він — аферист, який робив так, що багатії платили йому за те, щоб посидіти в його камерах, які, зрештою, зроблять їхній секс кращим. Інші мали його за людину-“літаючу тарілку”, яка щодня в обідній час стовбичила у дворику для прогулянок в’язнів, витріщаючись прямісінько на сонце. Просто дивився і лиш говорив до інших шахраїв, що стояли неподалік: “Вони вже в дорозі, хіба ж ви не бачите їх, вони вже близько”. Злочинці лиш сміялися з цього, переглядалися між собою, знову сміялися… божевільний вчений у в’язниці, це майже як кіно».

Була ще одна причина, чому Райх ізолювався від усіх; він сказав Каррер, що побоювався, що його вб’є якийсь інший в’язень (Вільяма Ремінґтона, колишнього урядового чиновника і одну з перших жертв маккартіанізму, побили до смерті, коли він сидів у цій в’язниці наприкінці 1940-х). Того травня Райх звернувся до Ейзенхауера за президентським помилуванням і був абсолютно впевненим, що його уявний друг не відмовить йому. Документ під назвою «Моє незаконне ув’язнення» було підписано «Президентові Ейзенхауеру особисто»:

«Я “припустився помилки”, розповівши людству про одвічну невидиму Космічну Енергію, якою наповнений Всесвіт. Ця енергія керує усіма живими процесами та є правомірним мірилом небесної сили; вона визначає наші емоції, наше первинне відчуття орієнтації, розважливості та балансу. Я “припустився помилки” — відкрив цю енергію та відкрив політикам доступ до цієї основоположної сили природи, яку тисячоліттями люди на багатьох мовах називали БОГ. Бога створили земним, досяжним та зрозумілим для людських сердець та розуму — жодних вам замудруватих астрофізичних маніфестацій.

Наслідки цього відкриття — воістину небезпечні для усталеного бачення емоційної та інтелектуальної будови людини; для її загального наукового бачення природи; для її прийнятої моделі соціального, планетарного та емоційного (космічного) існування. Мої технологічні здобутки в галузі вивчення глобальної атмосфери вже прийняли на озброєння у спеціальних департаментах військово-повітряних сил США, але і це ще не все… в американському фільмі “Земля проти літаючих тарілок”[124] демонструються деякі аспекти мого внеску до вирішення проблем космічних технологій, особливо в плані контрударів по космічних кораблях. Я впевнений, що моя імпліцитна віра в моїх друзів з уряду США ніколи мене не розчарує».

У фільмі, який згадує Райх, що вийшов на екрани минулого року, фігурує антимагнітна гармата, яка відбирає у космічних кораблів, що намагаються захопити Землю, здатність боротися із силою гравітації, змушуючи їх падати долі, як того Ікара. Знову ж таки, Райху здавалося, що він живе у цьому фільмі; зрештою, хіба ж у «Контакті з космосом», яку він опублікував за два роки до того, він не писав, що йому вдалося погасити своєю космічною гаубицею вогні НЛО?

Інколи Райхові сусіди за новою адресою проживання дражнили його, перемовляючись достатньо голосно, аби він міг їх почути, про конспіративні змови ну і, звичайно, про літаючі тарілки. У жовтні 1957 року росіяни запустили «Спутнік» (що з російської означає «супутник»). Коли блискучий 23-дюймовий[125] м’ячик вийшов на орбіту Землі, Матузов роздумував над скоєними ним, роздмуханими ерою антикомунізму, злочинами: «Що через півтори години в моїй голові лунали думки, що усвідомлення людством самого себе — там… Це ж ми вперше зможемо побачити самих себе. Цей маленький м’ячик став дзеркалом, що полетіло навколо планети». Райха досягнення радянців не вразило. Він написав Пітеру, що це «гарний трюк, який можна порівняти з тим м’ячиком, який жбурляєш на милість хвиль океану, яким вони безпорадно метають», але він ніколи не зможе стати судном активної навігації — таким, як «космічний корабель, що живиться оргонною енергією»{495}.

Вийшовши 1960 року з в’язниці, Матузов переїхав до Англії і повернувся до Америки на початку 1970-х, спочатку осівши в Массачусетській комуні, а згодом у Мормонській, що в штаті Юта; він загинув в автодорожній пригоді 2002-го. У своїх неопублікованих мемуарах «Кокібу: Безмотузкове Йо-Йо», які зберігаються в архівах Сассекського університету, є розділ, що зветься «День Райхової смерті». Окрім того, що його називали «містер Літаюча Тарілка», як пише Матузов, Райха також знали, як «містер Секс-Коробка». Матузов пригадує, що у в’язниці ходили плітки про Райха та його прилад: «Щогодини і щоднини камерами, коридорами, дворами гуляла історія про секс-коробку». Матузов описує, як горезвісного Райха описували новоприбулим в’язням:

— Гей, чоловіче, бачиш цю мамочку з червоним носом?

— Так, а що з ним не так?

— Це містер Секс-Коробка!

— Який ще в біса містер Секс-Коробка?

— Як це ти не знаєш? Усі знають про містера Секс-Коробку. Та у всіх газетах про нього писали. Він типу створив здорову таку дерев’яну труну: мужик з бабою залазять туди, і вона не випускає їх, поки не протрахаються в ній упродовж однієї години. Та ж рекламували її, де можна і не можна. Всі про неї читали.

Матузов каже, що живим доказом ефективності його камери було те, що попри хворобливість Райхової шкіри, красуня Каррер, яка була вдвічі молодшою за нього, частенько до нього «заглядала». Коли Райха застали за розмовою в їдальні із видавцем Семом Ротом, який відбував у Льюізбурзі