Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

вже другий термін за звинуваченням у розповсюдженні порнографії, у вогонь чуток, які й без того вже були на усіх вустах, підлилося ще більше оливи. Коли 1957 року справа Рота дійшла до Верховного суду, чинності набула постанова уряду, що непристойні матеріали і не повинні «бути набитими соціально-важливим вмістом до самих країв»: твори Генрі Міллера, Д. Г. Лоуренса та Джеймса Джойса, які містили вкраплення непристойності, тепер могли видаватись без цензури. На жаль, «порнографія», за яку взяли Рота, що містила вікторіанські фото голих 10-літніх дівчаток, не підпадала під цю категорію виправдання.

3 листопада 1957 року, коли Райх не з’явився на ранкову перекличку в’язнів о 06:30, пригадує Матузов, панувало загальне спантеличення, адже в’язничні наглядачі взялися перевіряти, чи в’язень, бува, не втік. Брязкіт залізних дверей камер запустив коридорами своє ехо задля перевірки кожної з камер. Райха знайшли о 07:04 ранку. Лікарі припустили, що смерть наступила 3–4 години тому. Згідно із записом в особистій тюремній справі, «Райх лежав на спині повністю одягнутим, окрім взуття, поверх постільної білизни, стан якої вказував на те, що на ліжку спали. Очі закриті… на губах піна». Аутопсія показала «виражений стеноз аорти та вогнища міокардіального склерозу», які вказували на обширний інфаркт{496}.

Того ж дня росіяни запустили «Спутнік II», який вивів у відкритий космос собаку на кличку Лайка. У Льюізбурзі, як занотував Матузов, «пропустивши сніданок, сто тридцять чоловіків голодували в день його смерті».

* * *

Надмірно одержимий ідеєю власної смерті, Райх залишив після себе деталізований план того, як його мають поховати. Доктор Гершковіц прибув на похоронну церемонію до Оргонону в компанії його колеги-оргономіста, доктора Чарльза Оллера, який також долучився до Райхових кіл наприкінці 1940-х і був останнім аналітиком Каррер. Надворі стояв похмурий та холодний полудень, який календарно віддалився від дня Райхової смерті лише на три доби. Лікарі привезли з собою валізу з одягом, в якому мали поховати Райха. Вони проїхали повз закинутий ловець хмар, що стояв на під’їзді до обсерваторії — його гармати націлили на вогке небо, а на землю спадала тінь окостенілого силуету. Піднявшись пагорбом, вони дістали ще «більший шок», як у своїй розповіді про похорон писав доктор Оллер; там їх чекали три розтрощені акумулятори, частини яких хаотично валялися на землі — згорілі та порубані, з них повиривали внутрішнє наповнення та розкидали по траві. На горі пагорба, в обсерваторії, робітники нашвидкуруч зводили мавзолей під її ґанком, і крізь вікна будівлі виднілася відкрита домовина Райха, що стояла на великому, вкритому перським килимом лабораторному столі, розташованому в центрі цього довгого залу науки.

Одна з картин, написаних Райхом, «Вбивство Христа», стояла на мольберті поруч із труною, і лунали читання (як того заповідав Райх) уривків з його однойменної книги. Ще одну Райхову картину повісили біля входу до кімнати, і Оллера вразило зображення, що проймало: «Те от, на якому зображено убрану в темне, пронизану жалем жінку, яка пригортає до себе закривавлену голову дівчинки на фоні, що розходиться язиками полум’я». Підпис під картиною містив такі слова: «Двадцяте століття». Таке враження складалося, що Райх, навіть попри те, як старанно намагався, не зумів приборкати полум’я, що пожирало те століття. Зібралося десь 50 людей — Ільзе Оллендорф описує похорон так, наче то була театральна прем’єра, «атмосфера відчутно наблизилася до масової істерії». Доктор Бейкер, який написав листа до всіх читачів останнього журналу Райха «Orgonomic Medicine», стверджуючи, що Райх пішов від нас «жертвою емоційної чуми, з якою так хоробро бився», виголосив невеличкий надгробний панегірик:

«Друзі, ми зібралися тут, щоб сказити “прощавай”, останнє прощавай Вільгельму Райху. Схилімо наші голови в мовчанні на знак подяки за привілей, неймовірний привілей знати його, яким ми усі були благословенні. Один раз у тисячу, а то й дві тисячі років така людина приходить у цей світ, аби змінити долю людства. Як то буває з усіма величними мужами, спотворення його ідей, оббріхування та гоніння переслідували його. Він мужньо стрічав їх та давав їм відсіч, аж допоки організована змова не запроторила його до в’язниці, аби там вбити його. Ми усі стали свідками цього Вбивства Христа».

У вухах присутніх лунала улюблена пісня Райха — «Аве Марія» у виконанні Маріан Андерсон, коли Райхова домовина опускалася в нашвидкуруч зібраний склеп. Пітер Райх побіг вгору сходами в кабінет свого батька та ліг не підлогу і плакав, шепочучи «повернися, повернися», у бузковий килим. Підвівшись, він помітив, що його сльози, які впали на той килим, залишили на ньому червоні криваві сліди.

Тринадцять

У січні 1965 року журнал «Time» заявив, що «доктор Вільгельм Райх міг бути і пророком. Бо ж сьогодні видається, що уся Америка — одна велика оргонна камера»:

«Але її сьогоднішня модель не вимагає, аби люди просиджували певний часовий відрізок у цій тисняві маленької кабінки. Допрацьована та розширена так, щоб охоплювати одразу цілий континент, велика машина працює над своїми суб’єктами без упину, день і ніч. Вона виблискує до людей здоровенними сексуальними образами із незліченних екранів та сцен, постерів та сторінок.