Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Три дні в ролі няньки. Я, ніби, непогано справляюсь. Брі доволі самостійна дитина з купою енергії та ідей для занять. 
Рік приїздить лише ночувати, Кайл взагалі зник. Тому ми відчуваємо себе господарками будинку. Я готую кепсько, але заморожені напівфабрикати настільки важко зіпсувати, що Брі співає оди моїй лазаньї та пирогам. Що ж, так я можу бути господинею на всі руки. Все добре, є лише один нюанс - одна з господарок вже зібрала все необхідне для втечі і думає, що ж робити з маленькою людиною. 
Як би сильно мені не подобалась Брі, я не можу лишатися тут, адже відчуваю, що борг ніхто не поверне, і в Кайла не залишиться більше нічого, окрім як вбити мене. 
— Брі, я маю піти в справах, а ти побудеш сама, — серце стискається, коли вона дивиться на мене великими очима. — Я залишу все необхідне, а ти, будь ласка, будь обережною і не торкайся до техніки, не чіпай дроти, не підключай нічого до мережі, не грайся з вогнем. - я присідаю, рівняючи наші погляди. — Зможеш виконати це прохання? 
— Гаразд,  — вона стискає плечі і в цей момент видається такою дорослою та мудрою. — А ти скоро повернешся? 
— Брі, я… — очі пече, збираю всі сили, аби звучати безтурботно. — Так, звісно. 
— Добре, тому що я сумуватиму за тобою. Я вже казала татку, що хотіла б жити з тобою завжди, — дівчинка бере пасмо мого волосся і грається з ним. —А ти хотіла б жити з нами? 
Я жила без батька, вона живе без мами. Розумію її біль, як ніхто. 
Ми з мамою повернулись з недільного богослужіння, коли мені було сім, і знайшли батька в петлі посеред кімнати. Він залишив нас зі своїми величезними боргами і куцою запискою: «Ви найдорожче, що в мене було. Пробачте, що не зміг дати вам гідного життя». Мама кинулась перерізати мотузку. Вона кричала, щоб я брала телефон та набирала 911. Мої ноги не зрушили з місця, погляд прикипів до його синього обличчя та звернутої набік шиї. Вона істерично верещала: «Бетані! Ти оглохла? Я казала набирати 911!». Сльози котилися по її красивому обличчю, що в той момент спотворилося гримасою жаху. Ще довго ця сцена снилася мені в нічних жахіттях. Тоді і почались сонні паралічі. Я розплющувала очі, а наді мною висів батько, гойдаючись на сірій мотузці, що роками висіла в нашому гаражі, допоки він не зробив з неї знаряддя для самогубства. Я виросла, змінила десятки психологів, позбулася цього, і от, нещодавно знову відчула це жахливе явище. 
— Брі, я не можу жити з вами завжди, тому що ви сімʼя, — я криво усміхнулась. 
— Тоді ти можеш стати татковою дружиною, і тоді будеш нашою сімʼєю також, — оголосила дівчинка з тоном першовідкривача. 
— Це так не працює, моя хороша, — я погладила її за плечі. — Твій татко має знайти жінку, яку кохатиме, і вона буде кохати його, а потім ви зможете стати родиною. 
— Мій татко хороший, ти можеш його кохати, — схиляючи голову набік каже дівчинка. 
— Брі, ти чудова дівчинка, і красуня, яких я мало зустрічала. Сподіваюсь, що у вашому житті зʼявиться людина, що буде поруч, — я підвелася. — А зараз я мушу бігти. 
— Але не забудь, що я чекатиму на тебе. 
— Не забуду, — я подарувала їй брехливу усмішку, ховаючи сльози.

За ці дні я ретельно оглянула територію. Втікати через головні ворота - самогубство. Кожен крок записує камера, і я підозрюю, що їх постійно відслідковують. Граючись з Брі, ми обійшли майже все угіддя, я непомітно залишала снеки і воду біля конюшні, в сіні. Вчора я лишила там рюкзак і ніж. 
В часи студенства ми з дівчатами часто ходили в бар, де наливали халявну випивку тим, хто протримається на механічному бику. Бажання отримати цей приз було настільки сильне, що за роки практики такого родео, я стала майстром. Не думаю, що їзда на коні сильно відрізняється від цього.
План наступний: не поспішаючи підійти до свого сховку, ніби я просто виконую рутинні справи, зібрати все і зайти до конюшні. Там я зможу осідлати коня і доїхати до кінця загорожі, а далі можна буде спішитися і бігти світ за очі. 
 До того часу, поки хтось передасть інформацію про моє пересування, я вже буду далеко звідси. Як би довго я не йшла - має бути вихід до якоїсь дороги, а там зупиню машину і доїду до першого міста, яке буде на шляху. Поки що так, а далі буду орієнтуватися по ситуації.

В конюшні не так багато коней, більшість з них вільно бігають десь на величезній території. Бурий кінь з чорною гривою та таким самим хвостом тягнеться до моєї руки, поки я простягаю йому яблуко, аби задобрити. Руки тремтять, я лише декілька разів бачила, як одягається сідло. На вигляд це не важко, проте на ділі воно важить більше, ніж мені хотілося б. Підкладаю під нього спеціальну ковдру і накидаю на могутню спину, підіймаючись на сходинку, що стоїть поруч.    Гаразд, лишилося найважче— затягнути ремені. Пальці не слухаються, коли я намагаюсь потрапити в отвір. Одна сторона є. Обходжу жеребця і нахиляюсь під ним, щоб дістати ремені, та протягнути під його животом. Мене лякає його сила та міць, але я маю це зробити. Ледь дотягуюсь, але хапаюсь за підпругу, тягнучи на себе. Не знаю, як сильно можна затягнути, аби не зробити йому боляче.
Все готово, залишається лише накинути повіддя. Але воно має такий вигляд, ніби для того, щоб це зробити — я маю закінчити підготовчі курси. Буду без цього, триматимусь за його шию. 
Виводжу жеребця зі стайні, і помічаю, що над його місцем витонченим шрифтом на круглій емблемі є гравіювання імені — Форест. 
Ставлю ногу в стремена і впевнено перекидаю іншу через спину. Я зверху. Це відчувається зовсім не так, як механічний бик в «Ранчо дядька Сема», де літера С перегоріла, і її роками ніхто не заміняв, тому всі, хто проходили повз бачили надпис, що миготить червоним, освітлюючи половину вулиці: «Ранчо дядька  ема». 
Кінь глибоко дихає, його мʼязи рухаються від найменших кроків, що він робить до виходу. В стійлах лишається два коня, я читаю їх імена, проїжджаючи повз. Чорний красень «Буревій» та білосніжна дівчинка «Перлина». Вони гиржать, вітаючись зі своїм товаришем, він у відповідь махає гривою, я хапаюсь за неї, в намаганні тримати баланс. Рюкзак на плечах тягнув назад, тому я мала знайти точку балансу. Поки що це не так страшно, як я гадала. Але Форест йде, легким кроком. Щоб встигнути дістатися до кінця огорожі, перш ніж про моє пересування повідомлять Кайлу, або Ріку, я маю гнати галопом, чого, звісно, я не вмію. Нічого, кажуть, що новачкам щастить. 
Ми опиняємось під вечірнім сонцем, що спускається десь за сосни, ховаючись від людського ока. 
— Нумо, Форесте, біжи! — кажу я і незграбно стукаю його боки стременами.
Він не реагує, продовжуючи бродити біля входу. Відводжу ноги і бʼю дужче, він починає прискорюватись і бігти прямо, але за десяток метрів знову сповільнюється, топчеться на місці. Можливо, варто було привʼязати морквину на паличку і тримати перед його носом? Якщо це дійсно працює з віслюками, то й тут могло б зарадити. 
Я нахиляюсь, погладжучи його величезну шию. 
— Біжи, Форесте, біжи. Допоможи мені врятуватися, будь ласка. 
Я тримаюсь за чорну гриву і знову бʼю стременами. Кінь починає набирати швидкість, рухаючись туди, куди йому хочеться. Все-таки механічним биком не потрібно було керувати, він знав свою траєкторію. Тут я трішки прорахувалась.
Ми неспішно, але в комфортному темпі їдемо вже десять хвилин. Ця огорожа сягає сусіднього штату, чи що? Вона колись закінчиться?  
Ми зустрічаємо табун, що вільно бігає і гарцює копитами в піску. Форест підходить до них. 
— Може займетесь тімбілдингом згодом, коли я відпущу тебе? 
Сива кобила з таким самим лошам підходять до нього і починають обнюхувати. Дуже, бляха, вчасно для ваших ніжностей. Я обережно тягну гриву в інший бік, він лише гиржить і легко хитає головою. Я вбачаю в цьому руху фразу: «Відстань! Не бачиш, що я спілкуюся?». 
Що ж, я почекаю. Мені що? Це всього-навсього питання життя і смерті. 
Нарешті їх діалог завершено і Форест втрачає інтерес, продовжуючи підкорятися моїм постукуванням. 
Я бачу, як паркан обʼєднується, закриваючи коло. Десь там, далеко на горизонті, але кінець цієї безкінечно довгої поїздки вже близько. Я відчуваю, як за моєю спиною виростають крила і ще завзятіше наполягаю на прискоренні. Позаду чується гиржання і крик. Панікуючи, обертаюся через плече і в момент, коли помічаю вдалині чорного коня з вершником на спині, Форест стає на диби і я лечу з нього гепаючись об землю. Все повітря за секунду покидає легені, голова бʼється об твердий ґрунт. Крекери в наплічнику ламаються. А може це мій хребет? Поки що не зрозуміло. 
Зайчики стрибають перед очима, намагаюсь розігнати їх, активно моргаючи. 
Гупання копит все ближче та гучніше. Я маю піднятися і бігти. Спираюсь на лікті, в намаганні підвестися, але координація підводить. 
Вершник спішується і повільно підходить до мене. Ну звісно, хто ж ще? Розлючений Кайл дивиться на мене згори вниз і нахиляється, аби схопити за барки. Неначе я нічого не важу, він підіймає мене до рівня своїх очей, тримаючи за ручки наплічника та футболку, що тріщить він напруги. Його брови звернені над переніссям, мʼяз на щоці пульсує. Дивиться так, неначе тримає перед собою шмат лайна, а не людину. 
— Може поставиш мене на землю, здорованю? — холодно запитую я. 
— Може закриєш свого рота, тупа ти сука? — навіть не розʼєднуючи зуби запитує він. — Ти залишила дитину саму і зібралась втікати? 
— Я маю давати відповідь, чи це риторичне запитання? — адреналін додає мені сміливості. 
— Ти, невдячна шльондра, я дав тобі достатньо свободи. — цідить він, напружуючи губи. —Тобі було цього недостатньо? 
— Я хотіла врятуватися! — випльовую роздратовано. 
— І як? Вдалося? — запитує він, притягуючи мене так близько, що наші носи майже торкаються. 
 Його тепле дихання з ароматом вишні лоскоче мої сухі губи. Інстинктивно витягую язик, аби зволожити їх. Погляд чоловіка падає вниз, він голосно ковтає і повторює за мною цю маніпуляцію. Притягує тіло ще ближче. Дідько, невже він мене поцілує? Від цієї думки скручує шлунок. Сірі очі знаходять мої і час завмирає. Ніколи не думала, що можу цілковито втратити слух та переферійний зір. Лише його погляд та мужні, повні губи, все інше не існує. Якийсь імпульс тягне мене до нього. Наче те, що я збираюсь зробити — єдина правильна дія в цій ситуації. Майже відчуваю торкання шкіри до шкіри, коли здоровий глузд кричить мені схаменутися. Я різко повертаю голову вліво. 
Він миттєво ставить мене на землю, від несподіванки та такої різкої зміни положення я зойкаю. 
— Будеш і далі жити в підвалі. Вітаю з пониженням. 
  Я не маю що відповісти, тому лише стискаю плечі, повертаючи голову вліво. Кайл хватає мене за високий хвіст, повертаючи обличчям до себе. 
— Ай, боляче! 
— Мені начхати. Скажи «дякую». 
— За що тобі дякувати? — звужуючи очі, запитую я. 
— За те, що не вбʼю тебе просто зараз. 
— Ну дякую… — байдуже бурмочу я. 
— Не так, — він відтягує мою голову назад і нахиляється, майже торкаючись губами гарячої щоки. — Спробуй більш ввічливо. 
— Дякую тобі, Кайле, — видихаю в його рот, що так близько до мого. 
— Приймається. 
Він підводить мене до свого коня і знімає з сідла мотузку. 
— Ти ж не будеш мене звʼязувати? — спантеличено запитую. 
— Ще й як буду. Від сьогодні ти дізнаєшся як в моєму домі приймають втікачів, Бетані.