Читати книгу - "Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков"

Він шепнув щось своєму коневі і вмить зник з очей.

Але не так сталося, як гадалося. Жахлива трагедія, що скоїлася під Чадаком, сповнила моє серце таким смутком, що його стало б не на одне, а на сто життів.

Коли Джура, я і ще з десяток міліціонерів прибули в Чадак, то побачили на околиці селища трупи двадцятьох басмачів, посланих у засідку. Серед них був і Ураз.

А сталося все так: одержавши повідомлення Зубова, член Кокандського ревкому Саїдхан Мухтаров сам очолив продзагін. Коли вони наблизились до Чадака, назустріч їм вийшов Ураз і доповів, що двадцятеро джигітів, яких курбаші Худайберди вислав у засідку, готові скласти зброю і перейти на бік червоних, що все це узгоджено з товаришем Зубовим і що ось-ось у Чадак має прибути Джура-міліція, щоб забрати полонених. Після цього Мухтаров наказав усім вийти із засідки і скласти зброю. Я й тепер не можу збагнути, як зумів Ураз умовити двадцятьох басмачів скласти зброю. Мухтаров наказав своїм бійцям зібрати зброю, а басмачів зв'язати. Коли зв'язували Ураза, він, нічого не розуміючи, крикнув:

— Що ти робиш?! Ми ж самі склали зброю!

У відповідь Мухтаров хльоснув Ураза канчуком по обличчю.

І в ту ж мить Ураз упізнав у ньому людину, яку частував у своєму таборі Худайберди. Про все це я дізнався згодом, через кілька років, коли Мухтаров був викритий як ворог і заарештований. А тоді… тоді Мухтаров, прочувши про перехід Ураза на бік Радянської влади, злякався викриття і, особисто очоливши загін, який рушав на Чадак, наказав постріляти басмачів, що здалися в полон, у морелевому саду на околиці селища.

Ми спізнилися на одну годину. Якби приїхали на одну-однісіньку годину раніше, то запобігли б лихові. А так воно скоїлося. І страшенно зашкодило нашій справі. Тепер навіть ті басмачі, що досі вагалися, ставали найлютішими ворогами Радянської влади.

— Я буду скаржитись на тебе! — обурився Джура. — Це злочин! І тебе судитимуть за нього!

— Спробуй, — байдуже відповів Мухтаров. — Тільки нічого з того не вийде. Я вчинив правильно. Вони сподівалися підступом захопити нас і знищити. Подякуйте мені, що я їм перешкодив. А ти взагалі краще сидів би нишком: півжиття прожив за кордоном, а тоді проліз у більшовики. Ходжа недоспілий, — хто тобі повірить?! І, зрештою…

Джура аж трусився від гніву.

— Повертайтеся назад, ви своє діло зробили. — Наказав Мухтаров. — Скажіть товаришу Зубову, що Кокандський ревком оголошує вам подяку за те, що вчасно повідомили нас.

Разом з мешканцями Чадака ми поховали розстріляних і рушили на Алмалик. Та щойно виїхали з кишлаку, Джура сказав:

— Стій, треба Уразового огиря забрати.

Мухтаров не заперечував, мовчки віддав коня.

— Корисною людиною був би для нас Ураз, — мовив замислено Джура по дорозі. — І всі ті, кого він загітував, могли б стати добрими людьми.

До самого Алмалика він більше не вимовив ні слова.

Другого дня, рано-вранці, Джура почав лаштуватися в дорогу. Несподівано прийшов Натан, мовчазний і зажурений.

— Товаришу начальник, візьміть ось оце… — він простягнув Джурі невеличку торбинку.

— Що там? — спитав Джура.

— Ураз… Уразове добро… — Натан утер сльози. — Така людина, а його навіть без покрівця поховали. О, аллах, подаруй йому місце в раю…

У торбинці було кілька бронзових та срібних перстеників, кілька заушниць та дві золоті обручки.

— Усе, що лишилося, — сказав Натан. — Що не встиг продати.

Він подав Джурі, який саме сідлав коня, торбинку і довго стояв похнюплений. Потім таки не втерпів, спитав:

— Товаришу начальник, а що мені тепер буде?

Джура, не зрозумівши, стенув плечима.

— Товаришу начальник, дорогенький, не засилайте мене в Сибір, у мене ж бо й ватяного халата немає; був, та жінка з нього дітям безрукавки пошила…

— Який Сибір? Які безрукавки? — здивувався Джура. Я теж нічого не розумів.

— То ви мене не заарештуєте?

— А за віщо я тебе маю арештовувати? — перепитав, усе ще не розуміючи, Джура.

— Таж спродував, пограбовані речі, — признався Натан. — Внутрішньому ворогові допомагав. Зрозумійте, товаришу начальник, якось жити треба!.. П'ятеро дітей у мене, товаришу начальник, а з жінкою — шестеро душ…

— Ніхто тебе й не збирався арештовувати, — урвав його Джура. — Іди собі, ший свої чоботи.

— Щоб ви самі тільки радощі й достатки мали в своєму житті, товаришу начальник, — заметушився Натан, дякуючи крізь сльози Джурі. — Якщо не від мене, то від аллаха… — Він запнувся і поспішно додав: — Від нашої великодушної влади нехай вам відплатиться по заслугах!..

— Тільки ось що, — мовив Джура, передаючи мені торбинку з коштовностями, — Сабір запише все, що тут є, а ти поставиш свій підпис.

— Дякую, дорогий товаришу начальник. Дякую вам за все.

Я зайшов разом з Натаном у приміщення, щоб скласти акт про передачу міліції пограбованих коштовностей. Золоті обручки були схожі на ті, про які казала Уктам-яллачі…

Джури не було три дні. Зубов сказав, що він поїхав у Бештерак. Уранці четвертого дня, коли ми з кількома міліціонерами вирядилися на стрільбище, я побачив на шляху двох вершників. І майже відразу впізнав обох: на одному коні їхав Джура, на другому сиділа Уразова вдова. Джура тримав на руках Уразове дитя.

Восени у нас стало ще більше клопотів. Відомості, що надходили з кишлаків, були дедалі тривожніші. Басмачі несподівано змінили тактику і перестали нападати великими загонами. Чи то їм забракло сили, чи, може, готувалися до якогось серйознішого наскоку — важко сказати. У Чадаку