Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

Компанія Діка була типово американська, та іноді здавалося, що нічого американського в ній немає. Він повертав своїм друзям їхнє власне «я», затерте компромісами бозна-скількох років.

У прокуреній, насиченій запахом страв напівтемряві ресторану заяснів блакитний костюм Ніколь - наче знадвору зненацька зазирнуло яскраве літнє небо. Прочитавши в очах друзів захоплення її вродою, Ніколь подякувала їм осяйною усмішкою. Спочатку всі за столом змагалися в привітності й чемності і обмінювалися компліментами. Коли це набридло, в хід пішли жарти й навіть шпильки, і, нарешті, настав час будувати всілякі плани. Вони сміялися з речей, про які відразу забували,- сміялися дуже багато, а чоловіки тим часом випили три пляшки вина. Три жінки за столиком репрезентували, власне, всю розмаїтість американської дійсності. Ніколь по одній лінії - онука американського капіталіста, який розпочинав з нічого, а по другій - графа Ліппе-Вайссенфельда. Мері Норт - дочка мандрівного майстра-шпалерника і далекий нащадок президента Тайлера. Розмері - дівчина із самої середини середнього прошарку суспільства, яку мати закинула на нерозвідані висоти Голлівуда. Єдине, що робило їх схожими й водночас відрізняло від багатьох американських жінок, це те, що всі три добре почувалися в світі чоловіків і зберігали свою особистість завдяки чоловікам, а не всупереч їм. Кожна могла б стати зразковою дружиною чи зразковою куртизанкою, залежно від обставин, але не від обставин свого походження, а інших, куди важливіших - залежно від того, зустріне чи не зустріне в житті чоловіка, який їй потрібен.

Розмері раділа цьому сніданкові в ресторані, раділа компанії, приємній ще й тому, що їх сиділо тільки семеро - більше було б уже забагато. І може, саме вона, новенька, діяла на них, як збудник, і вони розкривалися одне перед одним, як ніколи досі. Коли вони підвелися з-за столу, офіціант кивком голови показав Розмері на темний закуток, що є в кожному французькому ресторані, і там, при тьмяному світлі оранжевої лампочки, вона відшукала в довіднику номер і подзвонила на студію «Франко-Амерікен філмз». Авжеж, вони мають копію «Татової доньки»,- щоправда, зараз вона на руках, але через кілька днів можна буде влаштувати перегляд на вулиці Ангелів, 341,- про деталі домовляйтеся, будь ласка, з містером Краудером.

Кабіна стояла біля виходу до вестибюля, і, кладучи трубку, Розмері почула притишені голоси, що-долинали з-за вішалки з плащами за якихось три кроки.

- ...то ти кохаєш мене?

- Кохаю! Ох, як кохаю!

Розмері впізнала голос Ніколь і, завагавшись, зупинилася на дверях кабіни. Почувся голос Діка:

- Я хочу тебе. Дуже. Ходімо в готель.

Ніколь коротко, притамовано зітхнула. Спершу Розмері не збагнула змісту слів, але тон вона зрозуміла, і таємнича інтимність його озвалася тремтінням у ній самій.

- Хочу тебе.

- Я буду в готелі о четвертій.

Розмері стояла, затамувавши подих, поки голоси віддалилися. Спочатку вона навіть здивувалась: чомусь взаємини між Діком і Ніколь здавалися їй досі знеособленими, власне - безтілесними. Але раптом її охопило якесь нове почуття, бурхливе й незнайоме. Вона не знала, що це - захват чи відраза, знала тільки, що невимовно вражена. Вона почувалася страшенно самотньою, повертаючись до залу, а водночас і зворушеною, як ніколи, а палке, вдячне: «Кохаю! Ох, як кохаю!» - бриніло у вухах. Справжній зміст розмови, мимовільним свідком якої вона стала, був їй поки що незрозумілий, усе це ще чекало на неї у майбутньому, але вона відчувала, що нічого поганого тут нема, їй не було гидко, як іноді на зйомках любовних сцен.

Та хоч усе це і не стосувалося безпосередньо Розмері, вона вже не могла лишатися байдужою; мандруючи по крамницях з Ніколь, вона думала про призначене побачення, а та, здавалося, й забула про нього. Розмері придивлялася до своєї супутниці, по-новому оцінюючи її принадність, і знову й знову переконувалася, що вродливішої жінки ще не бачила. В Ніколь вабило все - і певна твердість вдачі, і звички та уподобання, і ота якась загадковість, що її Розмері, мислячи міщанськими категоріями своєї матері, пов’язувала із ставленням Ніколь до грошей. Розмері тратила зароблені гроші, і в Європу вона потрапила завдяки тому, що одного січневого ранку шість разів стрибала у воду хвора, аж доки температура не підскочила з 39 до 40,5 градусів, після чого втрутилася мати й забрала її додому.

За допомогою Ніколь Розмері придбала собі дві сукні, два капелюшки й чотири пари туфель. Ніколь же купувала за списком, що займав дві повних сторінки; купувала вона й те, що впадало в око у вітринах. Речі, які подобалися, але їй були зайві, вона купувала, щоб дарувати друзям. Серед тих речей були різноколірні намиста, пляжні надувні подушки, штучні квіти, розкладне ліжко, сумки, шалі, папужки-нерозлучники, меблі для лялькового будиночка і три метри якоїсь модної тканини кольору морських рачків. Купила вона й десяток купальників, гумового крокодила, дорожні шахи з оздобленої золотом слонової кістки, великі лляні носовики для Ейба і дві замшеві куртки від Гермеса - одну зеленаво-блакитну, другу - яскраво-руду. Вона купувала не так, як великосвітська куртизанка, для якої білизна чи коштовності - це, власне, і професійне оснащення, і капіталовкладення - ні, тут було щось зовсім інше. Щоб Ніколь жила, як їй хочеться, багато людей віддавало своє вміння і свою працю. Для неї мчали поїзди, оперізуючи кругле черево континенту від Чікаго й до Каліфорнії; диміли фабрики жувальної гумки, кілометр по кілометру подовжувалися конвейєрні лінії в цехах; робітники замішували в кадубах зубну пасту і точили з мідних казанів еліксир для полоскання рота; в серпні дівчата з ранку до вечора консервували помідори, а перед різдвом збивалися з ніг за прилавками магазинів стандартних цін; метиси зрошували потом бразільські кавові плантації, а в мрійливих винахідників спритно викрадали патентні права на нові трактори. Всі ці люди були тільки жменькою з-поміж безлічі, що платили Ніколь свою данину - то була ціла система, що працювала в невпинному гуркоті й двигтінні, забарвлюючи в гарячковий колір навіть такі вчинки Ніколь, як оці оптові закупівлі,- колір, ніби відсвіт полум’я на обличчі пожежника, який не