Читати книгу - "Не гальмуючи. В полюванні на тебе, Єва Райн"

Старого Вовка вона уявляла собі бородатим дідусем в татухах і з іншимим елементами байкерського антуражу. І тому здивувалась, коли почувши хрипке “Заходь”, побачила немолодого, але підтягнутого чоловіка зі звичайною, тільки дуже короткою стрижкою, та зморшками біля очей. Цікаво, що так звані “гусячі лапки” були схожі на такі ж на обличчі Еда. 

На ньому був жилет “Вовків” з нашивкою “Президент”, але з коричневої шкіри, тоді як у всіх Вовків і проспекта вони були чорними. На видимих частинах тіла було всього одне тату – обриси байку зап’ястку. 

– Привіт! Я – Ніка! – привіталась і зробила крок вперед. 

– Гарна. – спокійно констатував Вовк. 

– Що? – розгубилась Ніка. 

– Ти гарна, кажу. Я собі письменниць трохи не так уявляв. 

– О, ви вже в курсі, бачу. 

– Давай на ти. В нас так прийнято. 

– Гаразд…

– І працівниць поліції теж не такими уявляю. Та що там уявляти, доводилось бачити. – ошелешив її Вовк. 

– Ви… і це знаєте?

– Я відповідаю за безпеку клубу. Але, скажу чесно, якби все не було так серйозно і я сам не був зацікавлений в пошуках того виродка – тебе б тут не було. 

– Мені говорили, що ви надто різкий. 

– Це ще не надто. Надто: я вважаю, що з дівчиська тут користі, як з цапа молока. Але хочу вірити в краще. Тому давай відверто: даю тобі тиждень. Якщо за цей час ти зможеш мене здивувати і просунешся бодай на крок вперед, залишишся і отримаєш преференції моєї гості і партнера. Ні – поїдеш сама і більше не з’явишся тут. 

– Ціню вашу чесність. 

– Твою чесність, дівчинко. Ми на ти. І ще: зараз я трішки зайнятий. Після зустрічі з гостями зможемо поговорити детальніше. В мене теж дещо є. 

– Звісно! Як скажет… як скажеш!

– Це вже краще. 

– Один наш спільний друг просив ва… тобі передати! – Ніка простягнула коробочку. Вовк уважно подивився на неї. 

– Відкрий! – наказав. 

– Добре! – Ніка спритно і майже не розриваючи цупкий карток відкрила. 

На шматочку оксамитової тканини лежав масивний механічний годинник. 

– Бас?! Нічого собі! – щиро здивувався Вовк. 

– Бас? – перепитала. 

– Так, Толян Бас. Таке прізвисько він отримав за те, що постійно грався з вихлопними системами своїх байків. “Басу, басу мені не вистачає” – примовляв. Вже сто років його не бачив!

– Він теж так казав. 

– А ти йому хто? 

– Сусідка. Але щовечора бачимось і він змушує мене їсти пісочне печиво. 

– Ненавиджу пісочне!

– Це ж треба – і я! – усміхнулась Ніка і атмосфера кабінету аж тепер нарешті потеплішала.