Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

– І це критики? – спитає Саваоф, показуючи на Щупаків, на Клоччя й на прочих Динамових…

Делікатні Бєлінський і Брандес скажуть:

– Господи! Хай уже краще ми будемо не критики, а вони критики… Аби тихо, аби без скандалу…

І ти гадаєш, що почервоніють з сорому Щупаки, Клоччя й Динамови?

Їй-богу, ні! Повипинають рахітичні груди, напиндючать губи й стоятимуть важно…

Сатана – і той почервоніє од рогів до рипиці з ганьби за них, а вони так і стоятимуть з випнутими курячими грудьми.

Велика сила – нахабство. А що ти гадаєш: кожен Щупак може насмердіти вонючіше, ніж Бєлінський і Брандес разом укупі, а потім скрізь репетуватимуть:

– Брандеса переплюнув! О!

* * *

Ну, що ж, голубко моя, далі? Як нам бути, як нам жити, як нам горю пособити? У мене одно бажання: щоб не впала ти в розпач, щоб не кинула тебе енергія, щоб і далі ти стоїчне боролася за життя, за краще для нас з тобою й для дітей наших майбутнє. Щоб не забувала мене, щоб вивела Муру в люди, щоб діждалася того часу, коли ми будемо знову разом, і щоб я мав змогу, мав сили допомогти тобі одпочити після всіх тортурів, що ти їх зазнала в ці чорнії для нас роки. Щоб не згубили ми дітей своїх, щоб мали ми з них на старості літ утіху.

І хоч не буду вже, може, я здатний до любові, то знадоблюся ж хоч для любої розмови…

24. VII. Взагалі —

«Крепись, славная подружка

«Лютой горести моей!

«Выпей с горя! Где там кружка?

«Сердцу будет веселей!»

Це вже я тобі, як Пушкін няні своїй.

Невже ж таки після такої чорнющої ночі та не буде для нас ясного дня?! Буде!!!

Валентину Дмитрівну ти приголуб. Вона все тобі розповість: і яке горе її спіткало, і як ми тут живемо, і що в нас робиться, і куди воно йдеться…

До 1 жовтня я, виходить, ні тобі листів не маю права, писати, ні твоїх листів мені не даватимуть. Але ти все ж таки пиши обов’язково. Може «всевидяще око» допоможе мені побачити те, що ти напишеш. Пиши краще листівки. І обов’язково присилай перекази грошові в невеличких сумах. Із їжі підішли жирів, коли, звичайно, маєш змогу. Голівне ж, повсякчас повідомляй, де ти і що з тобою. Я старатимусь робити те ж саме.

Я сфотографувався з Федею. Не знаю, чи вдасться тобі переслати фото. Скверний я там. Як насправді я – кращий. То я сердитий сиджу на весь Печорський край, що він мене тут держить.

Подумай, люба моя, може тобі з Арх[ангельська] виїхати кудись південніше… Чи вже будеш тут – хай Мура кінчає. Під голубе небо, думаю, не варт, бо такий тепер клімат пішов: що південніше приїдеш, північніше житимеш…

Об штанах тепер… Вони, звісно, потрібні, штани. Але як у тебе там тяжко, то може я тут чогось наберу – кажуть, що привезуть сюди мануфактуру – ти тільки мені грошей трохи на зиму підішли.

Вже в нас ягоди з’явилися – черніка і протчеє. Сила грибів… Але по гриби не дуже ходимо, бо тепер строгіше…

Ну, будь здоровенька. Не падай духом. Муру цілуй. Фото обов’язково разом з Мурою, тільки вже після 1.Х, щоб дали.

Я живу тільки тобою й Мурою. Так і знай. Розшукай Вячеслава. Невже баба його зовсім одбила від нас?

Вітай Мар[ію] Іллінічну і всіх, всіх.

Цілую кріпко. Твій Пав[ло].

Р. S. В листах, звичайно, повідомляй чи пише тобі Паша. Пришли обов’язково кілька катушок чорних ниток, бо нема нігде а ні-ні… і як би поскоріше, бо нічим пошити, якщо трапляться штани і т. ін.

Цілую П[авло]

Варю! З ватяним одіялом, мабуть, треба ось що зробити. Низ у його зовсім уже поліз. Набери й пошли, б[удь] ласка, підодіяльник. Тільки не білий, а кольоровий, дешевенький. І пришли і гудзиків, щоб я міг тут його пристьогувати. Це врятує одіяло ще на кілька часу.

П[авло]

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

2, 10 серпня 1937 р.

2. VIII.37

Драстуй, рідна моя!

Ух, і тоска, ух, і туга ж сьогодні – як сосновий гроб!

Вихідний день – тиняюсь, як сновига, сюди-туди по командировці, а під грудьми пече, ссе й смокче.

Нічого такого особливого не трапилось, все нормально – а така туга, що аж в очах чорно.

Вчора поїхав од нас Волод[имир] Іванович. Він приїздив сюди на суд з Уси, та й по справам деяким – пробув тиждень і виїхав «додому». Єлиз[авета] Ів[анівна] поїхала до Москви. Обіцяла побувати в Арх[ангельську]. Виїхала вона з Уси 19, а 23.VII – сіла ніби на морський на пароплав. З Москви вертатиме десь в початку вересня. Вол[одимирe] Ів[ановичу] – переглядали справу, за яку він торік дістав 1 рік. Тепер його суд виправдав.

Маємо такі вісті, що нас звідси нікуди не перекидатимуть, що є «надії» пробути тут ще років зо 2. Та це й добре, бо всяка перекидка в нашому стані – це повнісінька й цілковита руїна.

Ах, як важко, що ми не побачилися цього року. Тепер ще видніше, що то значить бачитися, говорити, порадитися. На цілий рік «зарядка». А от тепер, як буде…

Тут у нас чутки, що Фузя поїхав до Миколи Григоровича й до Дніпровського, що Міша Пост[оловський] десь у наших краях. Взагалі – чутки чудернацькі, несподівані…

Микола Григорович той би обов’язково сказав: «Ну, й часок, ідрі його налево!»

10. VIII.

От бачиш, яка перерва в листі. Цілих 8 день. Чекало воно слушного все часу, а часу такого не видно. Так я все ж таки писати[му], часу того не чекаючи.

Вчора дістав твою посилку, послану 13.VII. Все в порядку. Виходить, значить, що десь затрималась посилка з піпетками, салом, цукром, що ти про неї мені писала. Я от не допойму – так чи не так: в червні—липні ти мені вислала три; одержав, значить, я дві. Четверта десь, як ти сама пишеш – має плутати по Печорі… В останній, одержаній учора, було борошно, вергуни, ковбаса, банка з варенням, дві банки крабів, 2 блокноти, олівців 3, чай і махорка, що[б] не було «їдять мене мухи». Іще носова хусточка. А от з піпетками нема.

Дуже я зрадів, голубочко, як побачив тебе й Муркетона серед архангельських тропіків. Хороше! Ти, мабуть, у кущі заховалась, що[б] кісток не було видко?! Ах, ти ж хитра-хитра?! Я вже вас націлувався!

Ну, тепер – що ж мені на зиму треба! З одежі нічого не треба. Я вже тобі писав, що одіяло я виправ, підлатав, і якби на