Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

Ви пишете: «Я вважаю, що егоїстичний індивідуалізм Мартіна їдена прищепили йому несприятливі умови життя в дитинстві і що цю обмеженість направили б час і ширші життєві обрії». І нарікаєте на те, що він загинув. Ви гадаєте, що якби я дав йому ще пожити, він вибрався б із цієї прірви відчаю. Даруйте мені порівняння, що напевне Вам не сподобається, але це виходить достоту паче з прекрасним, мов Адоніс, юнаком, якого вкинули в воду, а він не вміє плавати і потопає. Ви кричите: «Дайте цьому юнакові час навчитися плавати, і він не потоне, а допливе до берега». Найчудніше — коли вернутись до нашої теми — те, що Ви самі цілком ясно й недвозначно вказуєте причини, з яких Мартін Іден не вмів плавати й мусив потонути.

Ви кажете, що я тверджу, ніби кохання знадило й розчарувало Мартіна їдена, і що Ви не можете в це вірити, та й сам я теж. Навпаки, все, що я знаю про кохання, переконує мене, що Мартінове почуття до Рут було його першим справжнім, великим коханням і що не він сам, а безліч людей були так чи інакше знаджені коханням і розчаровані. І все ж Ви несправедливі до мене, коли заявляєте, ніби я взагалі відкидаю кохання й заперечую його велич.

А втім, це питання без відповіді. Гадаю, що причина нашої з Вами незгоди не стільки в Мартіні, скільки в різних поглядах на життя. Ваша вдача й виховання повели Вас одним шляхом, а мої спрямували мене на інший. По-моєму, ось де пояснення нашої незгоди.

Дякую Вам за приязний лист.

З пошаною Джек Лондон

До превелебного Чарлза Брауна

Відкритий лист

[5 червня 1910 р.]

Вислухавши вчора ввечері проповідь превелебного Чарлза Брауна про мого «Мартіна їдена», я почав розуміти, чому церкву вже дві тисячі років роздирають чвари з приводу тлумачення святого письма. Містер Браун учора показав чудовий приклад здатності церковників до кривотлумачення.

Містер Браун витлумачив Мартіна їдена як людину, що загинула через брак віри в бога. А я написав «Мартіна Ідена» зовсім не як автобіографію і не як притчу про те, який сумний кінець чекає на того, хто не вірить у бога, а як звинувачення тій жвавенькій індивідуалістичній гризні, не останнім серед учасників якої є й сам містер Браун.

Всупереч учорашньому кривотлумаченню містера Брауна, Мартін Іден не був соціалістом. Містер Браун назвав його соціалістом, аби провести аналогію з моїм власним життям. А я, навпаки, зобразив його як стихійного, а згодом і свідомого індивідуаліста. Він був настільки індивідуаліст, що схарактеризував етику містера Брауна, як етику гетто, а індивідуалізм містера Брауна — як недолугий соціалізм. Мартін Іден був справжній індивідуаліст крайнього ніцшеанського типу.

Отже, мою притчу, як я гадаю, досить прозоро викладено на сторінках роману. Бувши індивідуалістом, що не зважає на потреби інших людей, усього людського колективу, Мартін Іден жив тільки для себе, боровся тільки за себе і, коли хочете, загинув сам для себе. Він боровся за те, щоб увійти в буржуазні кола, де сподівався знайти культуру, витонченість, високий рівень життя й думки. А пробившись у ті кола, злякався безмежної потворної посередності буржуазії. Він боровся за жінку, яку покохав і ідеалізував. А потім виявив, що любов знадила і розчарувала його і що він любив не так саму жінку, як її ідеалізований образ. Все це були для нього речі, задля яких варто жити і за які варто боротись. А коли вони його розчарували, для нього, послідовного індивідуаліста, що не зважав на потреби людського колективу, не лишилося в житті ніякої мети, щоб жити для неї й боротися за неї. І він загинув.

Все це так виразно показано на сторінках моєї книжки, що я мушу процитувати те місце, де Брісенден запрошує Мартіна сходити з ним у неділю ввечері на збори соціалістів. Брісенден каже Мартінові:

«Стороннім дозволяється говорити п'ять хвилин. Встанете і бовкнете своє. Скажете їм усе, що думаєте про них та їхню етику гетто. Пошпурите на них Ніцше — і хай вони вам всиплять за це. Заваріть кашу. Це піде їм на користь. Вони люблять сперечатися, та й ви не від того. Бо, бачте, мені б дуже хотілося, щоб, перш ніж я помру, ви сталп соціалістом. Це дасть вам мету в житті. І тільки це врятує вас від розчарування, що до вас прийде… Ви людина здорова, вам є для чого жити. Тільки вас треба чимсь прив'язати до життя».

Мені несила збагнути, як може містер Браун, прочитавши ці рядки, вважати Мартіна їдена соціалістом і як він міг так прикро не зрозуміти висловленої в моїй книжці ідеї.

В моїй притчі Мартін Іден зломився й загинув не через брак віри в бога, а через брак віри в людину. Навіть містер Браун погодиться, що прийти до бога можна тільки через людину. Мартін Іден зломився через те, що не дійшов навіть до людини. Він прийшов тільки до своєї особи, а до решти людства йому було байдуже.

Все лихо в тому, що в проповіді містера Брауна йшлося не про Мартіна їдена, а про Джека Лондона, і містер Браун виявив прикру необізнаність із темою. Він сказав, що Мартін Ідей — це я. Дозвольте відзначити найвразли-віше місце цієї аналогії: Мартін Іден відібрав собі життя — а я ще живий.

Чому я живий? Завдяки своїй вірі в людей, вірі, до якої Мартін Іден не зміг піднестись і якої містер Браун, очевидно, не побачив у об'єкті своєї проповіді — Джекові Лондоні. А тим часом я не приховую своєї віри ні від кого: мої книжки є в публічних бібліотеках. Містерові Брауну, перше ніж пуститись у тлумачення, слід було б їх прочитати. Дозвольте зацитувати тут моє кредо. Я виписую ці рядки зі статті «Що означає для мене життя»:

«Я дивлюся вперед і вгадую той час, коли поступ людини визначатиметься чимсь вартіснішнм і вищим, ніж її шлунок, коли людина братиметься до дії з кращих спонук,