Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Стійте, ні з місця, сучі діти! — закричав Дата і, легко підчепивши одним пальцем згорток під пахвою, вихопив новісінького револьвера.

Вони позіскакували з ящика й кинулися тікати, але Дата Туташхіа випустив дві кулі підряд.

Я й незчувся, як обидва валялися на землі, а Дата Туташхіа, гуркочучи по залізних приступках сходів, уже спустився в двір. І знов, не розуміючи, чого й навіщо, я пішов за ним. Опинившись на балконі першого поверху, я, сам не знаючи чому, зазирнув у ящик для сміття. Очевидно, як тепер кажуть, спрацювала підсвідомість — не міг же я знати, чому так розлютовано мотлошили багнетами сміття? Я зазирнув у ящик і закричав. Навіть слова не міг вимовити — тільки кричав жахливим криком!..

Скорчившись, як від судоми, в ящику для сміття лежали юнак і панночка — обоє в крові, трохи оддалік одне від одного.

Не пам’ятаю, скільки тривало моє забуття. Пам’ятаю лише, що я зразу одвів очі і, ніби вві сні, побрів далі. Я вийшов у двір слідом за Датою і став біля нього. Він уп’явся очима в чорносотенців, що простяглися на землі.

Одного було поранено в ногу. Другого — в сідницю. Я знаю про це тому, що виявив рани сам Дата Туташхіа. Він трохи постояв, дивлячись на діло рук своїх.

— Хто з вас жити хоче? — промовив він нарешті холодним надтріснутим голосом, російською мовою.

Вони мовчали й дивилися йому у вічі.

— Один з вас залишиться жити. Хто хоче жити?!

Той, що був поранений у ногу, видно, нічого вже не тямив. Ні поглядом, ні звуком він нічого не міг виразити. А в другому заговорив, мабуть, інстинкт самозбереження — він підповз до ніг Дати, обхопив їх, захлинаючись сльозами. Дата Туташхіа одсмикнув ногу.

— Устань, тварюко!

З допомогою багнета чорносотенець трохи підвівся.

Дата Туташхіа копирснув носком під ліву лопатку другого і кивнув головою:

— Ану віткни сюди свого багнета!

Ледве підвівшись на ноги, чорносотенець ніби закам’янів.

— Давай швидше! — Дата випустив йому під ноги дві кулі.

Той, що був на землі, лежав ниць, уткнувшись у землю, та коли його товариш по службі змахнув багнетом, він умить перевернувся догори обличчям...

Багнет попав йому прямо в груди, протяв серце і, ввігнавшись у тіло до ручки, прихромив його до землі.

— Тепер іди, живи! — повільно, відділяючи слово від слова, сказав Дата Туташхіа.

Убивця не міг зрозуміти — чи його відпускають, чи кепкують з нього.

— Іди, кажу... живи!

Убивця повернувся, ступив два кроки, схопився рукою за сідницю й спинився. Ступив ще крок, і нараз бозна-звідки пущена куля знесла йому череп, як віко із скриньки.

Куля влучила в середину лоба. Черепна кістка, зриваючись, видала якийсь дивний звук; не знаю, з чим можна й порівняти той звук кулі, що зриває череп.

Я озирнувся.

На балконі стояв той самий, високий і кривий, а гімназист засовував револьвера у спідню кишеню гімназичного кітеля.

Дата Туташхіа досить довго дивився на того, що стріляв з балкона, а тоді теж засунув револьвера в кишеню, глянув на смітник.

— Вийде хтось із мешканців, витягне тих бідолашних з ящика,— сказав він і став поволі підійматися сходами.

На балконі другого поверху ми не застали вже ні кривого, ні гімназиста. Вони чекали нас у коридорі.

Кривий чоловік, на дерев’янці, прихилившись до стіни, поскубував свої вусики. Гімназист дивився на нас великими голубими очима, в яких застигло здивування й безмежна цікавість.

Вони не привіталися. Мабуть, було не до того.

— Стільки крові! — зітхнув Дата Туташхіа і додав голосно й тепер уже люто: — Не хочу я жити в такій країні! Остогидло все...

— Бачиш, скільки нас?.. І ніхто не хоче,— мовив кривий.

Дата Туташхіа, помовчавши, сказав йому:

— Я знаю, вас багато!.. Не треба було стріляти в нього, нехай би жив!

— То не я стріляв. Він мене випередив! — кривий кивнув на гімназиста.— Пробач, що запізнився... Таке стовпище було.

— Як і не запізнитися.., Я вже не думав сюди добратися,— відповів Дата Туташхіа.— Той постріл схожий на твій,— сказав він кривому, зиркнувши на гімназиста.

— Схожий.

Пройшовши коридор, ми стали підійматися центральними сходами.

— Ти зважився? — спитав кривий Дату Туташхіа.

Туташхіа зупинився, віддихавсь і відповів:

— Так, зважився.

На площадці центральних сходів перед виходом з під’їзду Дата Туташхіа знов зупинився й глянув на кривого. То було безмовне запитання. Кривий відповів:

— Пам’ятаєш, п’ять років тому я сказав тобі свою думку про це. З тих пір — ані слова. А тепер повторю: правильно робиш!

Більше кривий, очевидно, не збирався говорити, і тоді Дата Туташхіа сказав:

— Тоді ще раз скажи, чому ти вважаєш це правильним. Я забув, чим ми закінчили останнього разу.

— Гаразд, повторю,— всміхнувся кривий.— Ти давно спостерігаєш за людьми, судиш, що в них добре, що погане, бачиш, які вони є. Бачиш, що негожа людина, і тому махнув на неї рукою, а в народі й зовсім розчарувався. Але, пробач мені, найголовнішого ти ще не збагнув. Людина як окрема особистість майже завжди неправа. А народ, нація — праві завжди. Треба пізнати народ, і тоді неодмінно ти його полюбиш. І на окрему людину поглянеш тоді іншими очима. Людина гідна не зневаги, а співчуття, бо вона жалюгідна. Тобі треба побачити народ і пожити серед нього, щоб полюбити людину.

— Тоді я краще піду на базар, на базарі народу завжди багато.

— Базар — місце боротьби й конкуренції. На базарі люди протиставлені одне одному. Базар роз’єднує людей. А місце, куди ти йдеш, об’єднує навіть учорашніх ворогів. Усе тамтешнє життя — це боротьба людей, стиснутих в один кулак проти насильства й несправедливості. Там ти побачиш, що означає слово «народ»!..— Кривий раптом знітився. Може, йому стало соромно менторського тону, до якого він мимоволі вдався у розмові з Датою Туташхіа.

Якийсь час панувала тиша.

— Чого тільки мені не доводилося чути,— озвався Дата.— Не лишилося, певно, доводу, який би оминули, вмовляючи мене