Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Кількадесятилітня запекла боротьба галичан з поляками за НАЦІОНАЛЬНЕ визволення виховала у галичан розуміння простої істини, що без національного визволення не може бути визволення соціяльного, отже, цілком протилежний погляд до погляду наддніпрянців. Перш за все і понад все — це вигнати збройною рукою москвинів та поляків з України, а вже потім братися за полагодження внутрішнього життя України. Це була догма навіть галицьких соціялістів. Тому–то — у протилежність надцніпрянцям — галичани з першого ж дня революції в Австрії кинули всі свої сили на організацію армії. Вони з жахом і розпукою дивилися, як наддніпрянці нищили свою армію своїми власними руками; нищили ЄДИНУ надію на визволення України. І вони намовили В. Оскілка зробити спробу унешкідливити божевільних руїнників Армії в надії, що ще не запізно її врятувати і довести війну до переможного кінця.

29.V.1919 В. Оскілко заарештував міністрів Директорії та Штаб і запропонував Директорії обрати нового голову, замість найбільшого руїнника В. Винничекка (на голову радив Є. Петрушевича), призначити новий уряд без соціялістичних руїнників і продовжувати війну, не спокушаючись на жодні переговори з ворогами.

С. Петлюра користувався великою любов’ю та авторитетом в Армії завдяки своїм особистим рисам характеру та щирому патріотизмові. Його відозвам вояки повірили більше, як відозвам В. Оскілка, і стали на боці С. Петлюри. Не бажаючи проливати української крови в такий критичний для України час, В. Оскілко подався до Польщі, де його інтернували поляки.

Почалася велика «чистка контрреволюціонерів» в Армії, і за кілька тижнів Директорія, уряд і недобитки армії (15000) опинилися на вузенькій 40–кілометровій смузі землі під старим австрійським кордоном.

«…Повстання В. Оскілка — це була щира, хоч, можливо, на ті часи і безнадійна спроба вирвати державний провід з рук соціялістів. Це повстання було не проти верховної влади, але виключно проти соціялістичного уряду. Це було в малому те саме, що потім у своїх державах виконали Б. Муссоліні та Р. Дольфус» (А. Андрієвський. «Український націоналізм»).

Програвши війну, захиталася в жовтні 1918 р. Австро–Угорська монархія, і народи її стали на шлях самостійного життя. Українські посли до Віденського парламенту та до Краєвого Сойму створили найвищу владу в Західній Україні — Українську Національну Раду, яка вибрала уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем. Перед тим сотн. Д. Вітовський, зорганізувавши українців–вояків з місцевого австрійського гарнізону, заарештував австрійську адміністрацію у Львові і на провінції. На львівській ратуші замаяв по 500–річній перерві жовто–блакитний прапор. Західна Україна проголосила свою державну самостійність — Західно–Українську Народну Республіку (ЗУНР).

Переважаюча більшість населення Львова, зокрема, державні та міські урядовці, учителі, студенти, залізничники, робітництво були поляки. Використовуючи дуже ліберальне ставлення до них нової української влади, вони зорганізували повстання всередині Львова, і закликали допомогу з Польщі. По тяжких боях надто нерівних сил поляки вигнали українців зі Львова. Почалася затяжна війна ЗУНР з Польщею.

Тут особливо яскраво показалася різниця між галицькою і дніпрянською інтелігенцією. Галицька інтелігенція, вихована на довгій традиції боротьби за національне визволення, надавала першенство вимогам національним. У конституційній Австрії суспільство брало активну участь в адміністрації через її виборність. Адміністрація в Галичині опинилася в польських руках шляхом виборів, отже, утиски українців робила польська суспільність, а не державна влада (уряд у Відні), не «австрійський царат». Таким чином, ненависть галичан спрямувалася не на державну владу, але на польську націю. Безодня національної ненависти поділила ці два народи. Обидва розуміли, що конфлікт між ними може вирішити лише меч, а не переговори. І з першого ж дня галицька інтелігенція (включно з соціялістами) кинулася організовувати свою армію і перебирати адміністрацію в свої руки, виганяючи поляків.

У протилежність наддніпрянській, галицька інтелігенція була зв’язана з селом дуже тісно. Більша її частина походила з села. Закладаючи і провадячи «Просвіти», кооперативи, «Соколи», галицька інтелігенція брала активну, безпосередню участь у житті свого народу. Нарід знав свою інтелігенцію зблизька, особисто; бачив на власні очі конкретні досягнення її праці для свого народу. Тому вірив їй і піддержав усіма силами її в критичний час. На заклик уряду ЗУНР нарід дав максимум, що міг: людей, харчів, одягу для армії. Маленька Галичина виставила 100000–ну армію, якій нічого не бракувало, крім набоїв, старшин, Генералів. Витримала дев’ять місяців війни з удесятеро сильнішою польською армією. Витримала без набоїв і без будь–якої допомоги ззовні.

Щодо допомоги, то буде тут на місці зазначити, що велика 35–мільйонова Наддніпрянщина не помогла маленькій 5–мільйоновій Наддністрянщині вигнати поляків. Ганебний факт для цілої нації, байдуже хто, завинив: прислала лише один курінь охотників, двох генералів та яких 10–15 мільйонів доларів.

Франція вислала до Польщі добре озброєний польский леґіон (6 дивізій) для стримання наступу москвинів на захід. Польща обіцяла Франції вжити той леґіон ЛИШЕ проти москвинів. Звичайно, як завжди робила в історії, Польща тої обіцянки не додержала, а кинула леґіон проти українців (пригадка нам на майбутнє). Це і вирішило війну. Без набоїв, відбиваючись голіруч, УГА перейшла 16.VII.1919 Збруч і приєдналася до армії УНР.

Хоч Актом Злуки 22.I.1918 ЗУНР стала формально частиною одної соборної Української Держави, проте фактично той акт лишився лише на папері та в серцях українського вояцтва. На політиків і політику цей акт не вплинув. На це були причини об’єктивні і суб’єктивні, і завинили обидві сторони. Та безсторонній історик колись скаже, що далеко більша частина вини лежить на наддніпрянцях, а точніше, на наддніпрянській соціялістичній інтелігенції. Тут не маємо місця зупинитися над цією великою темою. Хіба пару слів.

Чи не найхарактеристичнішою рисою наддніпрянської інтелігенції XІX–XX ст. була відірваність її від реального українського життя. Цієї фатальної для нації хвороби набралася вона з московської літератури. Відірваність від реального життя була питома і московській інтелігенції, але московська приходила до розуму, коли факти життя били її по голові. З голів же нашої інтелігенції ніякі факти дурман не могли вибити. Москвини запрягли самого К. Маркса до свого національного воза, а українці далися К. Марксові запрягти їх у чужого воза (московського).

В деспотичній, централізованій Московській імперії суспільство (народ) не мало жодної влади. Тому українців міг гнобити лише уряд, його адміністрація, царат, а московський нарід (суспільність) не міг — з тої простої причини, що не мав влади. Московська суспільність за царату не мала просто нагоди виявити на ділі своє справжнє, а не декларативне ставлення до українських ідей, зокрема, до ідеї державної незалежности. Отже, крім окремих літературних нападів, не було конкретних ворожих чинів московського поступового суспільства