Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

А я тим часом вивчав камеру. На верхніх нарах, прямо над нами, сидів чоловік у підштанках, штани він тримав перед собою, і, лиш добре приглядівшись, я побачив, що він не вошей шукає, а пришиває гудзика. «І як він ото бачить у такій темряві?» — здивувався я сам собі. Поруч нього, підгорнувши ноги й поцокуючи чотками з темного бурштину, сидів і стежив за пришиванням гудзика нестарий чоловік із сивою бородою. Я силкувався згадати, де я його бачив. Я його точно десь стрічав, але зараз було не до давніх знайомих.

Хлопчина, що крутився коло нас і придивлявся до Хоми, знов підійшов і, улучивши хвилинку, пошепки в тому гвалті спитав:

— Ви Хома Комодов?

Хома уважно подивився на хлопця й відповів:

— Еге.

— Ходімо зі мною. Я Шалва Тухарелі.

У старости очі на лоба полізли. Ми переступили через тих, що лежали на підлозі, кваплячись протиснутися до проходу вздовж нар, коли «тараста» нарешті отямився:

— Комодов, кацо! Чого ж ти зразу не сказав?!

Виявляється, політичні зайняли верхні нари біля вікна в правому кутку. Вони лежали вп’ятьох на чотирьох матрацах, лишалося досить багато вільного місця, і ми двоє вмістилися.

У в’язниці, та ще коли революція в розпалі, поговорити було про що! Поки переказали новини, поки обміркували, минула година. А Поктія все міряв прохід між нарами. Сенс і мета його поведінки полягали в тому, щоб староста сам звернув увагу на людину, яка нічого не просить, не займає місця в «залізному ряду», а лиш ходить сюди й туди — швидко й нервово. «Залізний ряд» — це чверть аршина на душу на підлозі. Лежати можна тільки на боці, перевернутися вві сні — значить розбудити сусідів, одразу ж зчиняється сварка й штовханина. Тому вночі перевертався з боку на бік одразу весь «залізний ряд» — за командою старости: всі разом спали і всі разом переверталися, разом знов засинали...

Так оце я говорю про Поктію. Він зробив усе, щоб староста камери визнав його за законного злодія й запропонував місце. Але староста виявився «гниляком», тобто він прекрасно знався на тонкощах в’язничного життя, гра Поктії нічого не варта була для нього, і ніякої уваги він на нього не звернув — нехай, походить, стомиться й спокійнісінько влаштується біля самої параші! Побачивши, що крокування не виправдало себе, Поктія, як І личить бувалому злодієві, спробував був інший спосіб — захопити чуже місце. Своєю жертвою він обрав арештанта, що пришивав гудзика. Формально вибір він зробив правильний: людина сама пришиває собі гудзика до штанів, значить, не злодій, бо в злодія завжди знайдуться у в’язниці лакизи й доглядальники. Та й одягом той чоловік не схожий на «знаменитого»: полиняла гімнастерка, штани, заправлені в стоптані, латка на латці, солдатські чоботи. Зараз він сидів зігнувшись, поринувши в свої думки.

Я був уже внизу. Захотілося розім’ятись. У вузькому проході вздовж нар походжало кілька чоловік, і я приєднався до них. Трохи згодом Поктія зупинився біля своєї жертви й перегородив прохід. Усі зупинились, а я опинився кроків за п’ять від Поктії.

— Ану, дядечку, злазь! — Поктія вимовив це досить твердо й владно, як тільки міг.

«Дядечко» і не зворухнувся, ніби й не чув. Лише сивобородий, що сидів поруч нього, повернув голову, зиркнув на Поктію і знов одвернувся.

Я одразу ж упізнав його — Дата Туташхіа! Та не встиг навіть скрикнути, як «дядечко» носаком свого солдатського чобота Полоснув Поктію в пику. На якусь мить він завмер, зважуючи: досить чи ще раз вдарити,— і вдарив. Поктія хитнувся, з носа заюшила кров.

Дата Туташхіа незворушно перебирав чотки, повільно переводячи очі то на Поктію, то на його екзекутора, то на присутніх.

По столику дзвінко били кісточками доміно.

— На нас капає, не бачиш? — крикнув хтось з тих, що лежали на підлозі, і одсунувся від крапель крові.

— Іди до параші... йди, хлопче, йди!..

Люди розступилися й дали Поктії дорогу. Він пішов до параші, тримаючись рукою за носа.

— Харчо-джан, не можна ж так, ні жалю, ні милості!

Я не знаю, хто крикнув, але кличка та була відома мені: за родом занять торговець квітами, за покликанням — активний мужолож, він час від часу потрапляв до Ортачальської в’язниці.

— Ха, не твоє собаче діло! — огризнувся Харчо й знов поринув у думки, тихий плин яких перервав візит Поктії.

Він сидів, як Шіва, і взагалі дуже скидався на нього.

Вервечка тих, що походжали, знов зарухалась, і я разом з нею. «То Дата чи ні? Може, мені здалося?» — І, повертаючи наступного разу, я вирішив трохи краще роздивитися на нього.

Поктія стояв над парашею й зупиняв кров, а потім присів біля параші й, закинувши голову, зовсім стих. Ну, може, не зовсім біля неї, а трохи далі, але все-таки сів біля параші, Це означало, що Поктія вже ніколи не зможе претендувати на звання законного злодія. Добре підкований теоретично, він зрозумів тепер: щоб вижити, треба шукати інших шляхів.

Я ще кілька разів пройшов повз сивобородого і, підійшовши до своїх, спитав Андро Чанейшвілі, хто то.

— Дата Туташхіа. Чув про нього?

Я осміхнувся.

Виявляється, Даті дали п’ять років, і він відбував свій строк тут, в Ортачала. Місяць тому, невідомо чому, його перевели в жандармську в’язницю, але не минуло й десяти днів, як він повернувся сюди. Уся в’язниця знала його, і другів у нього було багато.

— Як він тримається? — спитав я.

— Сам по собі.

Довелося розказувати своїм новим друзям, звідки я знаю Дату Туташхіа.

Поктія сидів, нещасний і жалюгідний, раз у раз мацаючи свого носа. Та два стусани, які дісталися йому, були абищиця порівняно з тим, що у в’язниці вважалося досить помірною розправою, і з тим, що доводилося мені спостерігати не раз. Деяким поктіям такі помилки коштували «половини життя». Це так називалося: «Відібрати півжиття».

Розмова про Дату скінчилася. Я знов спустився вниз. Надумав пройтися повз Дату ще якийсь раз, може, впізнає мене. А як ні — сам нагадаю.

— А йди сюди, хлопче! — покликав Харчо Поктію.

Поктія сидів, не підводячи голови,— він і не зрозумів, що кличуть його.

— Іди сюди, кому кажуть!.. Та дайте йому! — наказав Харчо.

Сусіда штовхнув Поктію.

Поктія сидів, наче його прихромили до підлоги, і спідлоба позиркував на Харчо, що