Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Через кілька тижнів після арешту Ходорковского команда Путіна почала низку перевірок «ЮКОСа». На момент створення федерального податкового управління «ЮКОС» отримав рахунки за несплату податків — включно з процентами і штрафами — на загальну суму в 27,5 мільярда доларів. Дати такому рахунку лад було складно і за кращих умов, але оскільки уряд Путіна також заморозив ліквідні активи корпорації і обмежив її виробничі операції, «ЮКОС» не мав жодної можливості заплатити. Утім путінський Російський фонд федерального майна запропонував рішення. Фонд продав з аукціону основну дочірню компанію «ЮКОСа» — «Юґанскнєфтєгаз», на яку припадало 60% від його річного видобутку нафти і ще вищий відсоток від його вартості у 36 мільярдів доларів.

Аукціон, який відбувся 19 грудня 2004 року, тривав приблизно шість хвилин. Переможна ставка була дуже занижена — до 9,3 мільярда доларів. Єдиним справжнім сюрпризом був хіба що успішний переможець торгів — корпорація, про яку в Москві ніхто не чув, — «Байкалфінансгруп». Коли журналісти роздобули реєстраційні документи групи, то з’ясували, що цій корпорації усього два тижні зроду і вона була зареєстрована з початковою капіталізацією у 300 доларів. «Офіси» «Байкалфінансгруп» містилися над генделиком у невеличкій будівлі у віддаленому середньовічному містечку Твері, за три години від Москви. За словами Маші Гессен, адреса значилася як штаб-квартира ста п’ятдесяти інших компаній, «жодна з яких не мала фізичних активів».

Таємниця того, як розміщена над пивничкою компанія вартістю у 300 доларів купила найбільш перспективну російську нафтову компанію за 9,3 мільярда доларів, довго в секреті не протрималася. Через кілька днів після аукціону державна нафтова компанія «Роснєфть» залучила державні кошти — 9 300 000 300 доларів, щоб звільнити «Байкалфінансгруп» від його єдиного активу — «Юґанскнєфтєгазу». «Роснєфть» не без значної допомоги Путіна і кількох інших несподіваних джерел упродовж наступних кількох років проковтне зі знижкою і решту активів «ЮКОСа». «Поглинений «ЮКОС» утричі більший за «Роснєфть», — пояснив Тейн Густафссон, — і саме так крихітна компанія без рахунків раптово стає найбільшою нафтовою компанією Росії».

Від початку і до кінця це була профінансована державою крадіжка законної компанії: Кремль просто цупив у капіталіста те, з чого міг отримати зиск для власних інтересів. «Заточка» в імовірну меритократію капіталістичного змагання. І він мав потужного західного помічника. Нині, завдяки серйозним репортажам журналістів «Блумберга», ми можемо оцінити, наскільки важливою була ця допомога. Ось що вони з’ясували: найбільшим не-путінським під’южувачем «Роснєфті» у проведеній нею кампанії з нищівного розгрому «ЮКОСа» виявився американський банківський титан «Морган Стенлі». «Морган Стенлі» вів справи зі свого московського офіса з 1994 року, коли Єльцин почав прискорювати темпи приватизації. Коли інші західні фінансові установи пішли з Москви після розвалу російської економіки, «Морган Стенлі» твердо стояв на ногах. Московський офіс був повністю укомплектований і керувати ним взяли російського економіста Райра Сімоняна. Перед цим Сімонян обіймав посаду віцепрезидента з міжнародних інвестицій «Роснєфті». Упродовж наступних п’яти років найважливішою бізнес-операцією «Морган Стенлі» у Москві став порятунок «Роснєфті» від вимирання.

Коли в 2004 році «Роснєфть» почала жирувати на «ЮКОСі», відданість і приязність «Морган Стенлі» нарешті почали приносити дивіденди. Після того як половину «ЮКОСа» запхали в пащеку «Роснєфті», а решту якомога швидше втрамбовували туди ж, бос «Роснєфті» Іґор Сєчін був готовий запускати серйозні плани зі зростання. Він втомився бути другою скрипкою після «Лукойла». Сєчін і «Роснєфть» отримали благословення Путіна; він був головним силовиком серед путінських силовиків і стежив за тим, щоб успіхи «Роснєфті» йшли на користь Путіну. Оскільки 2005-го в російських державних банках рублів було негусто, то Сєчін потребував західних інвестицій, що означало необхідність допомоги від таких, як «Морган Стенлі».

Західних інвесторів нажахав путінський бандитський наїзд на «ЮКОС», і небезпідставно. Зрештою, міжнародним арбітражним судом в Гаазі буде встановлено, що уряд Путіна незаконно конфіскував у «ЮКОСа» та його акціонерів десятки мільярдів доларів. «Чіпати крадене завжди неправильно, — був переконаний міжнародний економіст і колишній радник Російської Федерації Андерс Осланд, — а «ЮКОС» був краденим». Але при цьому «Морган Стенлі» сумління не гризло. «Роснєфть» сприймалася як гідна поваги компанія світового рівня», — пояснював пізніше генеральний директор інвестиційного банку. І завжди приємно мати можливість розраховувати на високоосвічену еліту з обраних спеціалістів з російського питання з найпрестижніших американських університетів. «Що ймовірно знав «Морган Стенлі» на той час? — розповів професор історії Нью-Йоркського університету Янні Коцоніс. — Ми знали, що Росія — корумпована, але в наші дні це стосується практично кожної країни, яка видобуває нафту». «Морган Стенлі» возив номери мандрівного цирку «Роснєфті» залами засідань Лондона й Нью-Йорка, постаючи як свідок, викликаний у суд для надання свідчень про моральний образ російського нафтового гіганта. Так, Ходорковскій сидить у клітці, але тому, що він — шахрай. Дивіться, ви можете сказати, що він — шахрай, він у клітці!

Турне було настільки успішним, що Сєчін найняв керівника трупи, тридцятишестирічного американця, фінансовим директором «Роснєфті» і спостерігав за тим, що, як сподівалася компанія, стане рекордними продажами публічних акцій на Лондонській фондовій біржі. «Пітер О’Брайн — живий приклад того, що Кремль уже не той, що був раніше, — писав «Інститьюшнл інвестор» невдовзі після його призначення. — Принаймні лейтенанти Владіміра Путіна намагаються навчитися зачаровувати інвесторів». Яким би чарівним не був О’Брайн як такий, і не зважаючи на енергійні піар-зусилля «Морган Стенлі», початкове публічне розміщення акцій «Роснєфті» й надалі стикалося з перешкодами з боку заходу, представників усього політичного спектру. Джордж Сорос написав статтю у «Файненшнл таймс» про небезпеку інвестувати в компанію, яка контролюватиметься путінським урядом: «Роснєфть» — інструмент держави, який завжди слугуватиме передовсім політичним інтересам Росії, а не інтересам акціонерів». Сорос застерігав, що первинне публічне розміщення (IPO) узаконить крадіжку «ЮКОСа», а «оскільки Європа дуже залежить від російських нафти й газу, це збільшить здатність Путіна сіяти там хаос».

Коли віцепрезидент Дік Чейні почав, по суті, наводити ті ж аргументи проти IPO «Роснєфті», це, можливо, був перший в історії раз, коли Джордж Сорос і Дік Чейні в чомусь дійшли згоди. Але критика з боку малоймовірного альянсу Сорос-Чейні мала приблизно такий самий ефект, як лежачий поліцейський на дорозі, особливо через те, що завдяки розгрому й розкраданню більшої частини «ЮКОСа» запаси нафти «Роснєфті» швидко наближалися до запасів «ЕкксонМобіл», а ціни на сиру нафту менш ніж за п’ять років зросли удвічі і, схоже, прямували до 100 доларів за барель. «Найбільш престижні інвестиційні банкіри, юристи й бухгалтери вишиковуються в чергу, щоб зголоситися на пропозицію «Роснєфті», — писав у «Ньюзвік» заслужений фінансовий оглядач Алан Слоан. — Але пам’ятаймо, що