Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Ми з Максимом ідемо пустим пляжем, тримаючись за руки. Десь вдалині гуркоче музика з клубу, але поруч із водою все здається тихим. Хвилі м'яко б'ються об берег, приносячи із собою спокій та врівноваження.

Морське повітря пахне сіллю та водоростями, легкий бриз охолоджує нас після танців. Я зупиняюся, щоб вдихнути на повні груди цей запах свободи.

— Тут так спокійно, — шепочу я, підводячи голову і дивлячись на зорі.

У школі я ненавиділа астрономію: треба було зубрити сузір'я та вишукувати Полярну зірку. Яка різниця, де вона чи де той Малий Ківш? Адже диплома це знання не напише, і на майбутній зарплаті ніяк не позначається.

— З дитинства люблю дивитися на море, — Максим трохи стискає мою руку. — Воно завжди залишається незмінним, навіть коли життя кардинально змінюється.

— Ти давно мешкаєш в Одесі? — обережно питаю я, цікавлячись темою, яка давно крутиться у голові.

Максим киває.

— З народження, — відказує він. — Але зараз більше бачу море з вікна офісу, аніж ось так — на березі.

— Чому?

— Робота займає весь мій час. Приходжу додому пізно, йду рано.

Його слова дивують мене. Здавалося б успішний бізнесмен, а все ще не втратив зв'язок з такими простими радощами життя, як прогулянка біля моря.

— Здається, ти сумуєш за такими моментами, — зауважую.

— Можливо, — Максим киває, знову дивлячись на воду.

Місячне світло підкреслює його профіль — прямий ніс, міцне підборіддя, довгі вії, що відкидають тінь на засмаглу шкіру. Він виглядає спокійно та задумливо.

— Як ти опинився на конференції з таким щільним графіком? — цікавлюся я.

— Мене попросив друг, який її організував, — Максим посміхається. — У них спікер останньої миті не зміг приїхати, довелося підстрахувати. Якщо чесно, я не особливо хотів витрачати час на це, — його погляд стає грайливим, — але тепер зовсім про це не шкодую.

— Ти який ідеальний чи що? Все вмієш? — я сміюся, намагаючись приховати збентеження. — Бізнес, конференції, танці. І не думай, що я не помітила. Професійні рухи не приховати навіть у клубі.

Максим голосно сміється.

— Це все заслуга матері. У п'ять років вона вирішила, що настав час мені вчитися танцювати вальс з дівчинкою, яка була на три голови вище.

Він кидає взуття на пісок і підходить ближче. В його очах блищить щось, що я не можу розгадати. Притискає одну руку до моєї спини, а другою підіймає моє зап'ястя.

Свою вільну руку, в якій все ще затиснуті босоніжки, я сама кладу йому на плече.

— У класі десятому я зрозумів, що ці знання не даремні, — Максим робить перший крок, змушуючи мене відступити. — Адже дівчаткам подобаються хлопці, які вміють рухати стегнами?

Не встигаю відповісти, бо ми вже кружляємо в танці. Наші ноги потопають у піску, але це лише додає інтриги та шарму. У шумі хвиль неначе лунають звуки вальсу, а світло місяця здається яскравим софітом, націленим виключно на нас.

Забуваю дивитись під ноги, зосередившись на Максимі. Його погляд сповнений ніжності, грайливості та чогось іще, що я боюся розпізнати. Це надто небезпечно. Я й так уже на межі того, щоб закохатися в нього остаточно.

— Ти часто так танцюєш на пляжі? — тихо питаю я, відчуваючи, як він зменшує відстань між нами.

Максим посміхається, не порушуючи ритму. Я відчуваю, як хвилі емоцій накривають мене із головою. Ми танцюємо під місяцем, на порожньому пляжі, удвох. Це так романтично, що в мене щемить у грудях.

Заплющую очі, повністю віддаючись моменту. Коли знову відчиняю їх, Максим дивиться на мене так, що мені стає жарко від його погляду.

— Вся справа в партнерці, — шепоче він мені на вухо.

Наш танець триває всього кілька хвилин, але я пам'ятатиму його вічно.

Ми падаємо на теплий пісок, сміємося, торкаючись плечима.

— Як давно ти займаєшся фінансами? — запитую щось серйозне, коли емоції трохи вщухають.

— Вже кілька років, — Максим знизує плечима. — Це тримає мозок у тонусі. До того ж це сфера, в якій можна працювати з будь-якої точки світу. А ти як опинилася на конференції? Замість іспиту відбуваєш?

Я хитаю головою.

— То був мій шанс показати себе перед професіоналами. Оцінки це добре, але вони не гарантують у майбутньому роботу у великій компанії.

Я всього на секунду замислююся про те, наскільки непередбачуваним буває життя. Три дні тому я готувалася до доповіді, хвилювалася про терміни та слайди, а зараз — гуляю пляжем з чоловіком, який не тільки знає Одесу як свої п'ять пальців, але й так легко знайшов шлях до мого серця.

— Зі зв'язками цього разу не пощастило, — кажу я, просіюючи пісок через пальці. — Одні студенти та викладачі. Але я не шкодую, що приїхала... бо зустріла тебе, — шепочу, майже не наважуючись звести погляд.

Максим спирається на лікоть і розвертається до мене, його очі поблискують у місячному світлі.

— Як довго ти тут ще будеш, Поліно? — питає він, і я відчуваю, як легке тремтіння підіймається вздовж мого хребта. Надія поєднується з сумом.