Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

— Завтра останній день конференції, а післязавтра — потяг додому, — зітхаю я, розтягуючи губи в усмішці, в якій більше шкоди, ніж радості.

Максим мовчки киває, наче зважує мої слова.

Разом дивимося на обрій, де море зливається з небом, а зірки відбиваються у темній воді. Я підтягую коліна до грудей і поринаю в меланхолію.

Ці два дні тут як окреме життя. Особливе. Унікальне. Як і ця ніч.

Мені навіть не треба повертати голови, щоб зрозуміти — Максим не зводить з мене очей. Я завжди відчуваю, коли його погляд ковзає по моїх плечах чи щоці. Навіть не торкаючись, воно викликає на шкірі сироти.

— Чому ти так дивишся? — цікавлюся, не витримуючи хвилі збентеження.

Максим стежить за кожним моїм рухом. Здається, що він бачить навіть те, як я дихаю, як кожне моє зітхання стає глибшим. Закушую губу, ховаючи погляд до моря. Сподіваюся зібратися з думками, але серце б'ється так сильно, що, здається, його стукіт перебиває звук хвиль.

Напруга між нами зростає, вона висить у повітрі, майже відчутна.

Наші погляди трапляються, і я завмираю. Ще мить — і Максим повільно нахиляється до мене. Я не рухаюся, не дихаю, і перш ніж наші губи возз’єднуються, встигаю помітити лише його очі, сповнені ніжності та непохитності.

Його поцілунок спочатку м'який, як пір'їнка, неначе він хоче переконатися, що я теж не проти. Я заплющую очі й дозволяю собі розчинитися в цьому моменті, в цих нових почуттях.

Як тільки-но починаю відповідати на поцілунок, він стає наполегливішим. Максимова рука ковзає по моїй щоці, потім м'яко обіймає за шию, і я відчуваю, як по тілу розливається хвиля тепла. Все довкола зникає. Є тільки його дотик та звук моря десь на задньому плані.

Мої руки тягнуться до плечей, притягуючи його ближче. Я забуваю про все — про час, про втому, про випадкові голоси, що долинають із пляжу. Існують лише ми, ніч і магія, яка огортає нас із головою.

Лягаємо на пісок, не припиняючи цілуватися. Максим нависає наді мною, але я не відчуваю тяжкості його тіла — навпаки, здається, що ми паримо десь у хмарах. Його тепло огортає мене немов ковдру — найніжнішу і найбезпечнішу ковдру на світі.

— Поліна... — його голос хрипкий, ледь помітний. Я не чую, що саме він питає, бо тону в гомоні хвиль та ейфорії, яка накрила мене з головою. Я тільки хочу, щоб ця мить тривала вічно, щоб його губи не переставали торкатися моїх.

Прикриваю його губи пальцем, тим самим відповідаючи на його мовчазне запитання. Слова зараз зайві. Все, що потрібно, — це дотик, поцілунки, цей пульсівний струм між нами.

Моя рука заповзає під його сорочку, розстібаю ґудзики. Я відчуваю, як його серце стукає так само швидко, як і моє. Його дихання стає важчим, і я насолоджуюся тим, як його руки досліджують моє тіло, вивчають кожен вигин.

Час зупинився. Більше немає поспіху та немає тиску. Лише ми. Наші дотики — це танець, ритм якого стає все швидше з кожною миттю.

Кожен поцілунок Максима змушує мене тремтіти, немов електричний струм проходить по шкірі, і мурашки, збиваючись у табуни, біжать униз, до самого живота.

Ця ніч тільки для нас. Море, пляж, місяць — все це належить тільки нам двом.