Читати книгу - "Світло в серпні"

— Це місіс Берч, — озвався він. Настійливий, упертий погляд аж горів. — Вона тільки що дісталася сюди з Алабами. Сподівається знайти тут свого чоловіка. Він ще не прийшов. Ото я й привів її сюди. Хай перепочине трохи, перш ніж втягнеться в оті міські тарапати. Досі вона ще не побувала в місті, ні з ким ще не говорила, то я й подумав: може, ви її десь прилаштуєте відпочити, поки їй не надокучають розмовами і… — його голос, настирний, упертий, що повторяв те саме, обірвався, стих. Здається, господиня зрозуміла його. Згодом утямив, що не на його прохання вона не обмовилася про новини, які — Байрон був певен — уже й до неї дійшли, а просто тому, що зважила на вагітність і в усякому разі втрималася б від оповіді. Місіс Бірд окинула Ліну коротким пильним поглядом, як це робили ось уже чотири тижні інші незнайомі жінки.

— Чи довго вона гадає тут пробути? — запитала хазяйка.

— Усього ніч-дві, — відповів Байрон. — Може, тільки сьогоднішню ніч. Вона сподівається знайти тут чоловіка. Тільки що прийшла, ще не встигла розпитати й розвідати… — Тон його голосу й досі наполегливий, багатозначний. Тепер місіс Бірд розглядає Байрона. Він гадає, що господиня досі силкується зрозуміти натяк. Та вона, спостерігаючи, як Байрон плутається у словах, вважає (або ж ладна вважати), що ця плутанина має зовсім інше значення й причину. Перевела погляд на Ліну. Дивиться не те що холодно. Але й не тепло.

— Напевно, їй не варто зараз потикатися деінде, — зауважує вона.

— Та й я так гадаю, — жваво, охоче підхоплює Байрон. — Оті переживання… Балачки доведеться вислуховувати, а вона до такого не звикла… Якщо у вас сьогодні зайняті всі місця, то чи не могли б ви поселити її в моїй кімнаті?

— Так, — одразу ж відказала місіс Бірд. — Ви ж і так поїдете за якихось кілька хвилин. Хочете, щоб вона пожила у вашій кімнаті аж до понеділка, коли повернетеся вранці?

— Сьогодні я не поїду, — мовив Байрон. Не відвів очей. — Цього разу не зможу. — Глянув у холодні, вже недовірливі очі, щоб вона прочитала його погляд, сподівався, що збагне справжнє значення, а не надумане. Кажуть, ніби обман вдається досвідченому брехунові. Але часто досвідчений, запеклий пройдисвіт обманює тільки себе. Найлегше вірять брехні чоловіка, який на все життя скував себе кайданами правдивості.

— О, — сказала хазяйка. Ще раз глянула на Ліну. — То в неї нема ніяких знайомих у Джефферсоні?

— Вона нікого тут не знає, — відповів Байрон. — Всі її знайомі — в Алабамі. Мабуть, містер Берч з’явиться вранці.

— Ага, — сказала місіс Бірд. — А де ж ви спатимете? — Не чекала на відповідь. — Напевно, я їй сьогодні поставлю розкладачку у своєму покої. Якщо гостя не заперечуватиме.

— То було б дуже добре, — згодився Байрон. — Чудово.

Коли подзвонили до вечері, він уже був напоготові. Знайшов нагоду поговорити з господинею. Для цього вигадував брехню довше, ніж усе попереднє. Даремно старався. Те, що хотів приховати, стало його ж прикриттям.

— Чоловіки говоритимуть про це за столом, — сказала місіс Бірд. — Як на мене, в її стані («та ще й у потребі знайти чоловіка на прізвище Берч», — іронічно зауважила вона подумки) не варто слухати про неподобних чоловіків. Приведете її пізніше, коли всі повечеряють.

Байрон так і зробив. Ліна знову їла зі смаком, так само поважно й старанно. Мало не заснула над тарілкою, не доївши.

— Дорóга дуже втомлює, — пояснила вона.

— Піди посидь у вітальні, поки я тобі розкладачку поставлю, — звеліла хазяйка.

— Я б хотіла допомогти, — відповіла Ліна. Але навіть Байрон бачив, що вона не хоче. Її морив сон.

— Посидь у вітальні, — повторила місіс Бірд. — Мабуть, містер Банч не проти побути з тобою хвилину-другу.

— Я не наважився покинути її одну, — сказав Байрон. За столом Гайтавер ані поворухнувся. — І ось саме тоді, коли ми сиділи, то в цей час у шерифовій конторі Браун усе розказував: про себе й Крістмаса, про віскі. Про все. Віскі — це не така вже новина, відколи Крістмас узяв Брауна компаньйоном. Гадаю, люди не могли одного втямити: навіщо взагалі з ним злигався. Напевно, тому, що свій не те що знаходить свого — не може від нього нікуди дітися. Навіть якщо у своїх спільне тільки одне… бо ж ці двоє хоч мали спільне, та все одно були різні. Крістмас переступав закон, бо хотів заробити, а Браун переступав закон, бо розуму бракувало доглупатися, навіщо він це робить. Як-от цього вечора в перукарні, коли він горлав напідпитку, аж поки прибіг Крістмас і виволік його надвір. Містер Максі поспитав: «Як гадаєте, чому це він мало що не наговорив і на себе, і на свого приятеля?» А капітан Мак-Лендон каже: «Я взагалі про це не думаю». Містер Максі спитав: «А чи справді вони пограбували вантажівку із спиртним?» І капітан Мак-Лендон відказав: «Та чи ви здивувалися б, почувши, що в цього Крістмаса є й гірші прогріхи?»

Ось про що розказував Браун вчора увечері. Але ж це знали всі. Давно вже говорили, що хтось мав би попередити міс Берден. Одначе, гадаю, ніхто не хотів піти до неї й так вчинити, адже не знав, чим усе це закінчиться. Може, є тут місцеві люди, які взагалі її не бачили. Я, мабуть, теж не пішов би до цього старого будинку, та ніхто туди й не ходить. Хіба лише з возів, проїжджаючи мимо, бачать її на подвір’ї, в такому капелюшку, в такій сукенці, що й не кожна негритянка вдягне таке лахміття, бо побоїться виглядати опудалом. А може, ця Берден усе знала. Може, була не проти. Як ото північанка-янкі й таке інше, може, й не мала нічого проти. І хто його зна, чим воно могло закінчитися.

Отож я не смів покинути Ліну саму, поки не ляже спати. Спершу хотів піти до вас, того ж вечора. Та лишити її одну ніяк не наважився. Пожильці коридором ходять, а я не знаю, кому з них спаде на думку підійти до неї, завести розмову й усе