Читати книгу - "Джмеленя та Канікульне озеро"

— Чекай! Чудовисько сказало, що воно Тиціан! — нагадала Джмеленя.

— Ти ж добре знаєш Тиціана! Це не він! У нього не такі вуха, не такі очиська і зуби не такі! Та він увесь не такий!

— А може, його зачаклували? Ходімо у верболози!

— Ти що, збожеволіла? Ходімо до дорослих!

— Та вони ж не повірять! Бери святу воду, вона в бабусиній сумці. А якщо чудовисько виявиться чудовиськом, тоді закричимо, і всі збіжаться нас рятувати!

— Ну, такий план мені подобається більше.

Діти поволі рушили за квітник у верби. З-поміж вузького вербового листя вистромилися аж дві слоновухі морди: зелена й рожева. Одна з них жахливо всміхнулася й привіталась.

— Вітання! Я Ольма!

— Ти Ольма? — здивувалися діти.

— Так! Не знаю, кого ви зараз бачите перед собою, але я справді Ольма!

— Невже ти так змінилася?

— Я анітрохи не змінилась. Просто ви почали по-іншому бачити мене! І не тільки мене!

— І справа в болотяниках! — здогадалася Джмеленя. — Вони ж уміють насилати мару!

— Саме так! — кивнуло головою зелене чудовисько. — Болотяники — просто справжні майстри створення ілюзій.

— То наше морозиво, квас і коктейлі, дитячий майданчик — це все ілюзія? — жалібно озирнувся Дмитрик.

— Мара? — Дзвінка також глянула на гойдалки, гірки, шведські стінки й каруселі.

— Маролюзія! — мовив Дмитрик. — Як нам позбутися маролюзій?

— А що у вас у банці?

— Свята вода! Покропити вас нею?

— Ну, не ми вам ввижаємося, а вам маролюзиться! — рожева морда знову страшезно всміхнулася. — А класне слово Дмитрик придумав: ма-ро-лю-зі-я! А святу воду випийте самі! Болотяники її не люблять, тому вона зіпсує їхні маролюзії!

Дзвінка з Дмитриком ковтнули святої води. Покліпавши, вони уважно придивилися до слоновухих морд. Здається, вони не змінюються, такі ж страшні. Правда, у рожевого чудовиська таке ж хвилясте й світле волосся, як і в Ольми, а обличчя… а обличчя також таке, як в Ольми. І взагалі, це не чудовисько, це їхня знайома русалка! А поряд з нею знайомий Тиціан, а не слоновух зеленавий! Подіяло!

— Ольмо, Тиціане! Як ми раді вас бачити! Ви просто собі не уявляєте, кого ми бачили замість вас! — зітхнув Дмитрик-Хитрик.

— І не розказуйте! Навіть уявляти не хочу! — гигикнула Ольма. — Мені досить того, що виробляли щойно ви двоє і що зараз роблять інші люди на березі.

Човен, на якому гойдалися Джмеленя і Дмитрик, виявився дірявою іржавою ванною, напівзануреною в багнюку. Біля ванни лежали два щавлеві листки, а на них ворушилися купки маленьких білуватих слизнів. От тобі й смачне морозиво!

— Йой, мені зле! — вигукнув Дмитрик, хапаючись за живіт. — Як добре, що я цього не їв!

— Нам пощастило більше, ніж іншим.

Бабця Леся й пані Фрося солодко потягувались на сонці, лежачи на подертих газетах під величезним лопуховим листком. Поряд з ними стояли порожні іржаві бляшанки. Що в них було замість молочного коктейлю, страшно навіть уявити. Поруч на шині сидів дід Петро, в одній руці тримав пластикову банку з болотом, а в іншій — величезну ропуху.

— От зараз скуштую цю курячу лапку! — сказав дід Петро, підносячи до рота ропуху.

Надія Захланська, вважаючи, що потягує коктейль, тримала в руках надбите горня з пуголовками й риб’ячим хребтом. Пуголовки по одному зникали між її густо нафарбованими губами. Бр-р-р-р. Песики Захланських задоволено копирсалися в кульку з кухонними відходами. Певно, що їм теж марилися смачні обрізки, які вони задоволено жували. Біля старого, побитого холодильника стояли два болотяники, голосно крекчучи й тицяючи пальцями в нещасних людей.

Канікульне озеро перетворилося на брудну, закидану сміттям баюру! На вербовому гіллі висіли натягнуті мотузки, а на них сушилися свіжі жаб’ячі шкурки. Відразу видно, що болотяники дарма часу не гаяли!

— Стійте, що ви робите! — вигукнув Дмитрик, кидаючись до сусідів.

Він вихопив ропуху в діда Петра з рота і шпурнув її у воду. Той ошелешено глянув на нього й замахав банкою, розхлюпуючи навколо себе болото.

— Ой! Моя курка! Фу, бездомний собака! Геть від мене! Ті собаки зовсім знахабніли!

Хитрик збагнув, що саме він і є для діда тією бездомною собакою.

Джмеленя заледве вирвала в пані Надії горня з пуголовками й вилила їх у воду. Пуголовки відразу ж дременули на глибину й поховались у зеленій твані.

— Ах ти, шкідлива котяра! — заверещала на дівчинку Захланська. — Моє «Малібу»! Потрібно поговорити з представником «Болото-дизайну» про цих диких котів і собак! Ганнусю… тьфу, тобто Аню, поїхали в салон краси! Нам ще до вечірнього ефіру готуватися!

Надія підійшла до старих шин, де сиділи дід Василь із Ганною, хапнула сестру за руку й потягнула до рожевого джипа.

— Маю надію, ти доступно пояснила тому Васі, що у вас з ним нічого не може бути! Інтелігентна світська жінка ніколи не зв’яжеться з таким бідним і старим одороблом, як він!

— Надійко, але ж він нашого з тобою віку! — заперечила Ганна. Далі їхню розмову вже не було чути.

Коли пенсіонери пішли додому, Дзвінка і Дмитрик залізли глибше у верболози.

— Поки всім мариться замість захаращеного озера розкішний курорт, ми не можемо прогнати болотяників, — Тиціан безпорадно розвів руками.

— Але ми знаємо методи боротьби з ними! — нагадала Дзвінка. — Свята вода, полин, м’ята, любисток. Принесемо всі запаси освяченої води, посадимо побільше рослин, згубних для болотяників, і, може, вони самі втечуть з нашого озера!

— То все може тривати казна