Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

— Моторошна картина.

— Друже, насамперед розслабся. Ти в будь-яку мить маєш право на мене наплювати, і то вже мій клопіт — зробити так, щоб ти захотів лишитися. Я ж розумію, який стрес ти пережив.

— Я?

— Ти впав з неба на землю, — продовжував Максим, і очі його у півтемряві стали темні, шоколадні. — Ти спершу набув, а потім утратив справжню владу. Справжню, хоч і у віртуальному світі. Був всесильний Міністр, став хлопець-школяр, ніхто, людина без імені…

— А тобі що до того? — відгукнувся Арсен грубіше, ніж би хотів.

— Які твої плани на майбутнє? — запитав Максим тоном шкільного завуча.

— Ну…

Арсен ніколи не знав, що відповідати на це питання. На щастя, йому не дуже часто його ставили. У дитинстві простіше: ким ти хочеш бути? Пожежником! І всі зворушуються.

— Ні, серйозно, Арсене. Ти хлопець не останній. Судячи з досвіду Міністра… Політика? Бізнес? Що?

— Я не знаю, — пробелькотів Арсен. — Не вирішив.

(Він знав наперед, як це буде. Його спільно «вступлять» у якийсь крутий виш, і доведеться кілька років там киснути, вивчати якісь дурниці, постійно ризикуючи, що тебе причавить чиясь роздута зарозумілість. А потім сидіти в просунутій конторі, вічно нервуватися, вичавлювати усмішку, дотримуватись дрес-коду, дбати про статус, і все це роки, роки, перш ніж удасться досягти рівня якого-небудь Чебурашки. З якою радістю він став би хоч сторожем, аби не працювати, а день і ніч присвячувати грі…)

Він не втримався й зітхнув.

— Розумію, — вкрадливо сказав Максим. — Тепер послухай мене. Я пропоную тобі роботу. Дуже, дуже цікаву й прибуткову. І з колосальною перспективою.

— Так буває? — недовірливо запитав Арсен.

— Забув? Я тобі розповідав про нашу контору: ми працюємо, серед іншого, над психологією та соціологією мережевих ігор. Співпрацюємо з розробниками. Йдеться про серії ігор нового покоління: таких, що поруч з нею «Королівський бал» здасться будиночком Барбі.

І він глянув несподівано гостро, з-під лоба. Арсен подумав, що замолоду Максим, напевно, займався боксом — не дарма такі великі круглі вуха так щільно прилягають до голови.

— Так, і все-таки, — непевно почав Арсен, — у чому ця робота… полягає?

— Багато аспектів. Тестувати ігри, випробовувати за завданням окремі фрагменти та властивості. Робити, по суті, майже те саме, що ти робив своїм Міністром: жити в грі. У багатьох іграх.

— Bay, — тихо промовив Арсен, ще не готовий вірити своєму щастю.

— Отож-бо й воно, що «вау». Є нюанс: я не гарантую, що ти одержиш це місце. У нас дуже конкурентний бізнес. На одне місце наразі претендує кілька десятків душ народу.

— Мені їх наперед жаль, — подумавши, сказав Арсен.

Максим розсміявся:

— Не варто занадто серйозно до всього цього ставитися, це гра: ти надієшся на виграш, але маєш бути готовий до програшу. А якщо ти переможеш… Ти здобудеш владу, таку саму, а то й більшу, ніж влада Міністра. У реалі. Тут і зараз.

Він обвів кімнату широким жестом, ніби запрошуючи Арсена царювати серед запилюжених стелажів, моніторів та офісних столів.

— Так буває? — повторив Арсен ще недовірливіше.

— Запевняю тебе.

Максим перевів погляд на екран свого ноутбука. Рибалка вже підходив до ринкового майдану й саме пробирався в юрбі.

— Як тільки сервер не висне? — пробурмотів Максим.

— Чого так багато людей?

— Сьогодні п’ятниця, пора приносити жертву Чорній Богині.

— Вони й досі…

— Так, і щоразу глядачів дедалі більше.

— Гидота.

— Авжеж. Хочеш подивитися?

Арсен завагався.

— Я вже бачив. Коли Міністр востаннє йшов на Асамблею…

— І як тобі?

— Дуже натуралістично, — зізнався Арсен. — Не знаю, як вони це роблять.

— Передові технології, — рибалка, корячись ледь помітним рухам мишки, просувався по вулиці, брукованій кругляком. — Уяви, що буде, коли почнеться повальне переоснащення: не просто ґеймерські окуляри та рукавички, а стенди-тренажери з цілковитим ефектом присутності.

— Кому це треба? — Арсен присунувся ближче до екрана. — Запаришся бігати з мечем. Спробуй, примусь маминого синка відірвати зад од м’якого крісла й реально помахати бойовим молотом…

Рибалка на екрані комп’ютера наближався до майдану, оминаючи перешкоди. Юрба з кожним кроком густішала.

— А постав себе на місце маминого синка, — запропонував Максим. — І уяви бойову лють. Екстаз. Трапляються в нього в реальному житті такі переживання? Зрозуміло, потім у нього болітиме кожен м’яз, зопалу, може, ще й вивихне собі що-небудь. Але він пам’ятатиме, який був сильний. Який сміливий. Навіть якщо його поб’ють, він почуватиметься тимчасово переможеним героєм, а не жалюгідним невдахою, як у житті.

— Це наркотик.

— Це вітамін. Мамин синок відчує свого персонажа — всередині. Піде в інститут на пари, несподівано сильний. Внутрішньо вільний. Цікавий жінкам.

— Щось я не бачив у пацанів, любителів стрілялок, особливої внутрішньої волі.

— Я кажу про те, чого нема, але що неодмінно буде… Дивись, починається.

На поміст перед храмом вийшли два намальовані жерці й між ними вибрів, спотикаючись, хлопець років вісімнадцяти, гладкий і незграбний. Арсена знову вразила якість промальовування; цей пухкий парубок здавався чужорідним елементом у грі. Неначе в глянсовому журналі знайшлося місце аматорському знімкові провінційної дівчини з невиразним круглим лицем.

— Мені гидко дивитися, — сказав Арсен. — Є в цьому якесь… збочення.

Максим кивнув:

— Згодний… І зв’язок гальмує. Сервер перевантажений.

«Ви справді хочете вийти з гри»? Максим клацнув підтвердження. З’явилася заставка «Королівського балу»; Арсен відкинувся на спинку крісла, і підняв очі на великі чорно-білі монітори.

На екрані, що транслював картинку з супермаркету, з’явився чоловік з візком, зняв з полиці банку, почав читати етикетку. На екрані, що показував вулицю