Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маленький друг, Донна Тартт 📚 - Українською

Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маленький друг" автора Донна Тартт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 191 192 193 ... 228
Перейти на сторінку:
про те, як обдерти Фариша, закоркувало й розтрусило вкупі з його ганебними дитячими побрехеньками, нібито він їздив на перегонних машинах, бив і вбивав людей; зі спогадами про школу, суд і тюрму, про гітару, на якій батько заборонив грати, мовляв, це забирає забагато зусиль (до речі, де та гітара? треба її знайти, люди в машині чекають на нього, якщо не поквапиться, вони поїдуть і покинуть його). Масив цих суперечливих часів і місць так тиснув на Денні, що він у нестямі перекочувався туди-сюди на подушці. Денні бачив, як на нього у вікно дивиться мама, — його мама! — і від тривоги на її розпухлому лагідному обличчі хотілося плакати; інші ж обличчя змушували сахатися від жаху. Як розрізнити живих і мертвих? Деякі приязні; деякі ні. І всі вони розмовляли з ним і між собою, хоч ніколи не зналися в житті, заходили й виходили численними діловими групами, де важко було розібратися, хто куди належить і що вони всі роблять тут, у цій кімнаті, де вони чужі, де їхні голоси зливаються з дробом дощу по бляшаному даху трейлера, і самі вони сірі й безформні, як той дощ.

Юджин — у дивних наукових окулярах аптекаря — сидів біля його ліжка. Він і крісло, подеколи осяяні спалахом блискавки, були єдиними нерухомими об’єктами посеред невгамовного й перемінного вихору з людей. Подеколи кімната ніби порожніла, і Денні стрибав на рівні від страху, що вмирає, від страху, що в нього спинився пульс, кров холоне, і вже навіть примари його покидають…

— Ляж назад, ляж, — сказав Юджин. Юджин — сам глуп як пуп, але (якщо не рахувати Кертіса) найлагідніший з усіх братів. Фариш успадкував велику частку батькової злоби — вона зменшилася, відколи він стрельнув собі в голову. Це йому трохи збило роги. Рікі Лі ж перепало, мабуть, найбільше тієї злостивої вдачі. Це йому добре пішло на користь в Анголі.

Але Юджин, зі своїми пожовтілими від тютюну зубами й цапиними очима, скидався не так на батька, як більше на їхню бідну п’яну маму, що померла в мареннях про Янгола Господнього, який босоніж стояв на комині. Вона була людяною, благослови її Боже, і Юджин — який також був людяним, мав тісно посаджені очі й простацький ніс картоплиною — обличчям більше скидався на неї. Окуляри трохи пом’якшували мерзенність шраму. Гах: блискавка за вікном осяяла його зі спини синім світлом; опік, розляпаний за окулярами над лівим оком, зажеврів червоною зорею.

— Проблема в тому, — говорив він, затиснувши долоні між колінами, — шо я не розумів, шо не можна відділяти того повзучого гада від усього творіння. Якщо так робити, чоловіче, він тебе точно вкусить. — Денні зчудовано дивився на нього. Окуляри надавали йому чужого вченого вигляду, ніби в директора школи з його сну. Юджин вийшов з тюрми зі звичкою говорити довгими незв’язними абзацами, — ніби розмовляв до чотирьох стін, його ніхто не слухав, — і це теж скидалося на їхню матір, яка балакала з гостями, яких ніхто не бачив, а ще викликала Елеонор Рузвельт, Ісаю та Ісуса.

— Розумієш, — говорив Юджин, — змія — слуга Господня, це також Його створіння, розумієш. Ной узяв і забрав її до себе на ковчег разом з усіма другими. Просто казати «от гримучники погані» не можна: Бог створив усе. Усе є добрим. Його рука виліпила як маленьке ягня, так і того гада. — І кинув очима в куток кімнати, де майже не світилося, де Денні — сповнений жаху — здавив кулаком крик від вигляду задиханої чорної істоти з його старого кошмару, яка сіпалася, смикалася й боролася дрібною й знавіснілою купкою на підлозі в Юджина біля ніг… і хоч про неї не було особливо чого переповідати чи розказувати, та істота, хоч і радше жалісна, ніж жахлива, усе одно так паскудно й знайомо сіпалася, що наганяла на Денні невимовного жаху далеко за межами кровопролиття — чорна птаха, чорні чоловіки, жінки й діти, що дряпаються за укриття берега струмка, жахіття й вибухи, паршивий масний присмак у роті й трепет, ніби все його тіло розпадається на шматки: зсудомлені м’язи, розірвані сухожилля розкладаються на чорне пір’я й вимиті кістки.

 

Гаррієт також — раніше того ранку, тільки розвиднілося — зірвалася з ліжка в паніці. Що її злякало, який сон, вона заледве па­м’ятала. Був уже день, але почався він щойно-щойно. Дощ припинився, і кімната стояла незворушна й тіниста. З ліжка Еллісон розкидані плюшеві ведмедики й банькате кенгуру втупилися в неї невідривними поглядами понад кучугурами постелі, і Еллісон було зовсім не розгледіти, хіба довгий пучок волосся, що розсипався на поверхні подушки, ніби волосся втоплениці, що випливла на поверхню води.

Чистих сорочок у комоді не знайшлося. Вона якомога тихіше висунула шухляду Еллісон — і втішилася, побачивши серед гармидеру брудного одягу напрасовану й акуратно складену сорочку: стару ґерлскаутську. Гаррієт піднесла її до обличчя й довго мрійливо вдихала: та досі зовсім слабко пахла Ідиним пранням.

Гаррієт взулася й подріботіла вниз. Усюди панувала тиша, лише цокотів годинник; під ранковим світлом, що щедро розли­валося на поруччя й запилюжену махагонієву стільницю, розгардіяш і завал якось здавалися менш відразливими. Зі стіни сходового майданчика усміхався звабливий шкільний портрет матері Гаррієт: рожеві губи, білі зуби, величезні блискучі очі з білими іскорками, що спалахували, дзінь, у сліпучих зіницях. Гаррієт пробралася повз нього — ніби грабіжник повз детектор руху, зігнувшись у три погибелі — і у вітальню, де нахилилася й дістала з-під Ідиного крісла пістолет.

У шафі в коридорі вона взялася шукати щось, у чому його можна нести, і знайшла там синтетичний мішечок на затяжках. Проте помітила, що в ньому обриси зброї буде чітко видно. Тож вона вийняла пістолет, загорнула його в кілька товстих шарів газети й закинула цей пакунок собі через плече, наче Дік Віттінґтон зі збірки казок, який ішов шукати щастя140.

Як тільки вона вийшла на вулицю, ніби просто їй у вухо заспівала пташка: приємною чіткою поступовою фразою, що розривалася, падала донизу, тоді здіймалася догори. Хоча серпень ще не закінчився, у вранішньому повітрі бриніло щось по-осінньому курне й прохолодне; майорці на подвір’ї в місіс Фонтейн — петардово-червоні, жовтогарячі й золоті — уже починали схиляти потерті голівки, вкриті плямками й збляклі.

Як не рахувати птахів, — що співали гучно й пронизливо, з дурнуватим оптимізмом, який межував із ґвалтом, — на вулиці було нелюдно й незрушно. На порожньому газоні джеркотів розприскувач; вуличні ліхтарі, освітлені веранди сяяли довгими порожніми перспективами, і навіть неголосні кроки на тротуарі ніби відлунювали й розносилися далеко-далеко.

Росяна трава, мокрі вулиці, розпростерті широкою чорнотою, ніби тягнулися до

1 ... 191 192 193 ... 228
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленький друг, Донна Тартт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маленький друг, Донна Тартт"